Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

Юрій Юрійович був, безумовно, генієм, який з однаковим успіхом міг знаходити спільну мову як з дітьми, так і з божевільними. Він мав щось таке за душею, чого не мав ніхто з нас: талант розуміти людей, терпіння і небайдужість — чесноти, які так невластиві молодості. Юрій Юрійович єдиний, хто у серпні 1991-го зрозумів, ні, відчув, що закінчується не просто велика імперія, не просто епоха, — закінчуються всі наші мрії. І віднині все відбуватиметься інакше, і те, чому ми навчались і чому нас навчали, у переважній більшості навряд чи стане нам у нагоді. Це не добре і не погано, це просто інакше, по-іншому, і тепер ми потребуємо нових мрій, більш пристосованих до нового часу, і не факт, що там, у цьому новому часі й просторі, знайдеться для нас місце. Ми всі раділи, що у нас тепер є власна країна, за яку можна вболівати на чемпіонатах світу і Європи, Олімпійських іграх, далі наша фантазія наразі не сягала, але всі ми чекали дива, яке зробить нас багатими і щасливими.

І диво таки наступило, але навряд чи стояння за лотком із секондгендом на базарі можна вважати за щастя. Наша юність, частина нашої молодості лишилася там, у минулому, десь далеко, за краєм, у історичній безодні жахів гримас соціалізму, які відкривалися для нас тепер у газетах та журналах страшними розповідями про недавнє минуле, і наше інтуїтивне неприйняття дійсності лише знаходило в них своє підтвердження: брехня, все, що нас оточує — суцільна, тотальна брехня. Але й теперішнє у вигляді дикого накопичення капіталів давало шанс лише мерзотникам, партійним працівникам та комсомольцям (на моє щире переконання, це слова-синоніми) і точно не відповідало уявленням про торжество соціальної справедливості та гуманізму. Тобто, за великим рахунком, нічого не змінилося: якщо раніше нас дурили, так би мовити, ідеологічно, то тепер ми стали жертвами ще й економічного обману, і що цікаво, у виконанні майже тих самих персонажів, хіба що без парткомуністичних квитків у їхніх кишенях, колись набитими рублями та продпайками зі спецфондів, а тепер — доларами. І все ж таки ми тішили себе надіями, ми розраховували на краще, ми вірили у власні сили і молодість. Минулого разу, пам’ятаєте, ми добряче випили, і ви, майоре, питали мене, яка система справедливіше до людини, якщо соціально-економічні системи взагалі можуть відповідати поняттю «справедливість». Навряд чи я можу дати більш-менш обґрунтовану відповідь, я ж не Карл Маркс, національністю не вийшов, я звичайний рядовий контрабандист. Але з особистого досвіду, як людина, яка в дорослому віці пожила і при недорозвинутому соціалізмі, і при недорозвинутому капіталізмі, можу зауважити, що при останньому не виживають найслабші, що загалом перебуває в гармонії з теорією існування видів. При воєнному радянському комунізмі або будь-якій іншій тоталітарній системі не виживають ті, на кого вкажуть. Все залежить не від закону, все залежить від волі, настрою і «політичної доцільності» — інколи у розумінні однієї єдиної людини. Це порівняння класифікації видів Карла Ліннея з атомною бомбою. Особисто мені краще при капіталізмі, однозначно, й чим він більш дикий, тим мені простіше таскати контрабанду та нелегалів через кордон, та й кордону цього б не існувало. Тому я за капіталістичну незалежність! Підозрюю, що ти, майоре, також: хто б тобі тоді носив такі хабарі?

Піонерський табір «Сокіл» став нашим останнім педагогічним іспитом. Лише завдяки Юрію Юрійовичу та збігу обставин всі мої підопічні залишилися живі, нікого з вихованців дитячого будинку не посадили і нас не обікрали у останню ніч та по дорозі додому, як це сталося зі старшою піонервожатою Іриною та її вусанем-чоловіком. Звісно, Юрій Юрійович дуже з цього приводу переймався у потягу, казав, що недопрацював із «особливим загоном», що предмет його пристрасті не заслуговував такого ставлення, але всі ми, та й він сам у глибині душі, розуміли — заслуговувала.

— Викинь ти ту курву з голови! Вічно ти знайдеш собі якусь… — я затамував подих і спостерігав, як темніли від відчаю та ненависті очі Юрія Юрійовича, але інших ліків для його душі я не мав.

Більше у таборах ми не працювали. Не знаю, чому так сталося, певно, не довелося, не пощастило і т. д., але тоді ми ще не знали нічого, що відбудеться з нами далі, як складуться наші долі; більш того, ми про це навіть не задумувалися, тому продовжували жити своїм природним життям, тобто повернулися до навчання.

Одноденна поїздка під час путчу з Балашихи до Москви мала для Юрія Юрійовича в рідному університеті несподіване продовження. За сімейними обставинами йому довелося затриматися вдома. Є на світі такі люди, вельми оригінальна категорія: їх одразу можна відрізнити, виокремити навіть у найбільшому натовпі за якимись невловимими ознаками; про таких навіть інколи кажуть, що вони не мають батьків, настільки самодостатніми вони видаються на перший погляд. Здається, що вони прийшли нізвідки і незабаром підуть в нікуди. Таким був і Юрій Юрійович, мені навіть ніколи і в голову не могло прийти, що у нього є мама. Але вона у нього, звісно ж, була, інколи тяжко хворіла, і тому він попросив, не вдаючись у деталі, одного зі своїх товаришів по курсу в разі запитань з боку деканату придумати якусь простеньку історію, що правдоподібно прикривала б відсутність на заняттях. У перші тижні вересня завжди можна було прогуляти, не турбуючись про наслідки: хтось вважав, що ти «в колгоспі на помідорах», хтось думав, що ти «відробляєш» десь в університеті, хоча насправді студенти, що просекли цю тему, лише майстерно придумували якісь відмазки — і все сходило з рук. На те і Юрій Юрійович розраховував. Не прийняв він до уваги лише одного — буйної фантазії свого приятеля Ігоря Волкова на прізвисько Герцог. Герцогом Волкова прозвали за неабияку претензію на аристократичність: він завжди намагався ходити до інституту в костюмі й краватці, носив модну довгу зачіску, яку час від часу підкреслював різким рухом голови а ля Козодоєв у виконанні Міронова з фільму «Діамантова рука», і співав під гітару начебто голосом Малініна російські романси про те «…как хочется стреляться среди березок средней полосы». Герцог-Волков-Малінін претендував також на роль придворного поета на природничому факультеті, приймав незмінну участь у кавеенах та святкових концертах, був на короткій стопі з начальством, тож кращої кандидатури для створення легенди Юрій Юрійович не міг і знайти. Та Герцога-Волкова насправді настільки вразила розповідь ЮЮ про події у Москві і подарований значок-триколор «Єльцин. Свобода. Демократія», що він вирішив віддячити приятелеві на всі сто.