Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

З Танею Оніщенко, дівчинкою, яка завжди бігала і падала, Юрій Юрійович вирішив проблему без парасольки та Американської національної баскетбольної асоціації. Насамперед, він відв’язав дівчинку від бетонної лавки, до якої я її прив’язував мотузкою одразу ж після сніданку, і дав цукерку. Таня цукерку з’їла і попросила ще, дивлячись на вожатого очими парафіянки, яка за таку індульгенцію готова відписати церкві у спадок все своє майно. На це вожатий вказав пальцем на людину, яка може безкоштовно на регулярній основі в обмін на примірну поведінку давати їй кожного дня п’ять цукерок без будь-якої сповіді. Я в жодному разі не заперечував проти додаткових витрат на солодощі, аби тільки ця мала стерво не тікала з табору в ліс і ми потім не бігали за нею разом із усіма найближчими ментами і пожежниками, з якими розраховуватися доводилося виключно горілкою; цукерки дешевші, ніж горілка, та й клопоту менше. За цукерки Таня могла продати не тільки власну свободу, а й батьків, які цукерок, зважаючи на алергію у малої на солодке, їй не давали. Своїм найближчим завданням я вважав, щоб вона дожила в межах мого загону до кінця зміни. А от з алергією чи без, мене це, чесно кажучи, мало обходило в такій ситуації.

— Це найменше з тих неподобств, на які ми мусимо погодитись у цьому важкому випадку, — розмірковував, виправдовуючи свій не дуже педагогічний вчинок, Юрій Юрійович. — Ми не маємо вибору. Краще цукерка у роті й діатез на щоках, ніж маніяк у лісі й гілка в сраці.

З такою сильною тезою важко сперечатися: навколишні ліси славилися своїми маніяками-педофілами.

Руслан Гаглоєв у силу свого національного походження виявився найміцнішим горішком. Він не йшов на переговори, не складав зброю, тобто металевий совок, яким бив своїх колег по голові, в обмін на цукерки або шоколадки; не виконував наказів вожатих, ігнорував фізичні покарання фізрука. Чи варто сумніватися, що його батько був одним із найвпливовіших людей у Москві, тобто директором ринку? Як син директора ринку потрапив у піонерський табір для дітей працівників комунальної сфери, питання, певен, зайве. Директор ринку в Москві у ті роки, втім, як і зараз, якби захотів, міг потрапити навіть у космос, інша справа, що там йому нічого робити, бо квітами та шашликами у космосі не поторгуєш.

Юрій Юрійович спостерігав за Гаглоєвим-молодшим кілька днів уважно і обережно, як мисливець у горах спостерігає за цінним туром. Але і тур, тобто восьмирічний Руслан Гаглоєв, не менш пильно спостерігав за вожатим, і чесно кажучи, я б не поставив і карбованця на те, щоб вгадати, хто ж насправді тут мав стати мисливцем, а хто здобиччю. Спіймав Юрій Юрійович Гаглоєва на банальній слабкості. Є таке завдання для дітей, називається «Зелена аптека» — потрібно назбирати і здати певну кількість лікарських рослин. Здавалося б, дурня дурнею: ну як малі діти з Москви можуть повзати навколішки півдня і знаходити та сортирувати лікарські рослини, коли переважна більшість із них живої корови в очі не бачила? Дійсно, середньостатистична московська дитина на таке не здатна, тож можна зрозуміти мій подив, коли Руслан приніс целофановий пакет, доверху наповнений якоюсь травою (я й сам не пам’ятаю назви), при тому що інші дітки назбирали лише бур’янів, що було очевидно навіть для такого майбутнього горе-філолога, як я. Взявши Гаглоєва за руку, я відвів його до Юрія Юрійовича, який, розклавши на столі траву по купках, уважно перевірив весь зміст пакета, і з повагою, як спеціаліст спеціалісту, подивився в очі Руслану.

— Звідки знаєш про лікарські трави?

— Батько у горах показував. Бабушка показував. Дєдушка показував. Многа сабірал. У нас дома лікарські трави всі геть знають! — гордо відповів піонер.

Наступного ранку на планерці ми всі троє отримали подяку від Надії Йосипівни. Я — за єдиний на весь піонерський табір зібраний кілограм лікарських рослин, Руслан безпосередньо за рослини, а Юрій Юрійович — за оригінальну ідею. Він запропонував проводити «Зелену аптеку» не в рамках соціалістичного змагання між загонами в один день, коли табір буквально викорчовує всю зелень на території, в результаті перетворюючи її на їжу для кролів, а з кожним загоном окремо й у різні дні. А найголовніше — керувати всім процесом доручити восьмирічному Руслану Гаглоєву, провідному фахівцю у цій галузі. Керівництво табору довго сміялося, а потім задля сміху та й від безнадійності справи погодилося. І щоб ви думали? Поки керівництво табору бухало і сміялося з Юрія Юрійовича, Руслан за його чіткими інструкціями та моїм фізичним прикриттям виводив «в поля» один загін за іншим, причому, що характерно, дівчат до обіду, а хлопчаків виключно після, тобто все роздільно, як і вимагає того Коран. І не траплялося такого дня, щоб Руслан гордо не приносив Юрію Юрійовичу великого целофанового пакета з лікарськими рослинами, які вони разом задумливо розкладали на столі по купках, потім нюхали, довго роздивлялися та обговорювали якісь деталі й нарешті несли до адміністрації. Всі були вкрай задоволені, а Гаглоєва начебто підмінили, зовсім інша дитина: слухняний, ввічливий хлопчик, хіба що інколи міг врізати якомусь недолугому москвичу, наче кинджалом, совком у бік, щоб не розслаблявся. Насправді ж було дуже цікаво спостерігати, як це мале, на зріст з табурет, впевнено керує на збиранні трави значно старшими хлопцями і дівчатами і, що характерно, ті беззаперечно його слухають. Я питав себе, чи взагалі за всю історію піонерського табору «Сокіл» збиралося стільки лікарських рослин, скільки зібрали тільки у серпні 1991 року Руслан Гаглоєв та його духовний лідер Юрій Юрійович? Але я отримував задоволення від цих подій недовго. Аж до тих пір, поки наприкінці зміни, мацаючи по кутках та задвірках чергову цицькасту вожату, випадково не наткнувся на велику купу висохлих лікарських рослин. Вони їх просто викидали, і вся дитяча праця зводилася нанівець. Добре, що про це не знав восьмирічний Руслан Гаглоєв, інакше у нього б назавжди могла зникнути віра у доцільність добрих вчинків. Насправді, це рано чи пізно трапляється майже з усіма людьми, та мені чомусь не хотілося, щоб із Русланом це сталося саме на моїй зміні.