Олександр Вільчинський - Криївка

– Що такий не годиться? Сам ти не годишся! Пі-і-і-у! – верещить вона, коли хтось із Зозулиних хлопців пробує її ущипнути.

У неї в руках звичайний кухонний ножик із тупим кінцем, і у нас такий є, але Ганютка каже, що її тато ножа так наточив, що ним можна дерево різати, не те що гичку, та й ручку переробив. Ручка у її ножа й справді тепер із наросту берези, дуже зручна, а кінець затупив і тому безпечний.

У мого ножа ручка також саморобна, дядько Філик із ніжки старого стільця зробив, його в дерево зручно кидати або у дерев’яну стінку ґанку, мені Славко показав. З п’яти кроків у мене застрягає через раз… Але мама якось побачила, то бігала за нами з віником, кричала, якщо ще побачить, що ми в ґанок кидаємо, то татові скаже.

– Ніж не забавка, а холодна зброя, – каже Славко.

– Пі-і-і-у! – ще не раз того дня верещить Ганюта, але Славко того вже не чує, та й я намагаюся не звертати уваги.

З «ірокезів» у нашій бригаді лише Оцельот. То він і Зозулині найбільше біля Ганютки і труться, а її голі литки до кінця дня вже аж посиніли на вітрі… Хлопці вантажать, дівчата обрізують гичку, а як нема машин, то й хлопці обрізують, хоч і знехотя. Дехто, правда, лежить на гичці і чекає, але Лейтьоха згонить.

Вчора з нами був Форгель, але сьогодні він із десятим класом, а з нашим – Лейтьоха. Він у звичайному картузі і новенькій куфайці, з коміра якої на спині ще звисає й теліпається на білій нитці фабрична етикетка. Хлопці сміються, але не кажуть, а Лейтьоха не розуміє, в чому справа, ходить оддалік поміж ще не обрізаними купками, нервово курить і буркоче щось собі під ніс.

Коли під’їздить машина, Зозулині хлопці, поки ми накидаємо, ховаються за нею і також курять… а то раптом Валєльику-Оцельоту влучає в голову важкенький буряк. І Валєльик іде з поля, не слухає навіть Лейтьохи… Він так і попензлював прямо через ще не підорані рядки, що зеленіють гичкою, щоб поскаржитися братові. Зозулині трохи бояться Верби, а Славка – то ще більше, але то не наша справа, нехай «ірокези» із Зозулиними самі розбираються.

А коли Борейко в черговий раз дає задню і через напіввідчинені дверці гукає про останню ходку, я ховаю ножа за халяву і також йду через непідоране поле шукати Славка. Але ні його, ні Володьки на тій ділянці, де був їхній клас, вже нема. Лише Верба, рябий Пеньо із Садиб і ще кілька дівчат.

Підходжу до Пеня, що стоїть осторонь, бо Верба з дівчатами далі:

– Здоров! – кажу. – А Славка з Володькою не бачив?

– Славка? З Володькою? – повагом перепитує він.

– Так, – повторюю я.

– До лісу пішли, – нарешті якось начеб гмикає він, а потім додає, що насправді не до лісу, а на Глинки, – і показує рукою вздовж дороги.

– То чого брешеш, що в ліс?

– А тобі для чого?..

Ну, говорити з Пеньом, то ще треба здоров’я! Він дивиться на мої чоботи, начеб шнурки там побачив.

– Пеню, а коли, давно? – киваю я у напрямку села.

– А у тебе є три копійки?

– Для чого тобі?

– Треба…

– Нема, – я навіть не намагаюся шукати, розвертаюсь і йду назад, толочу гичку.

– Чекай, а може, дві?

– Нема, – кидаю, не оглядаючись.

– Я мав три і загубив! – гукає мені навздогін Пеньо, але я його вже не слухаю.

Але потім, коли вертаюся до своїх, спочатку через непідкопані, а потім і через підкопані рядки, то мимохіть думаю, що такого доброго можна купити за три копійки, а що за дві?.. Окрім двох пачок сірників, звичайно. А може, йому не вистачає трьох до п’яти копійок. А за п’ять – півник на патичку? Але ж Пеньо уже не малий, щоб півники смоктати, міркую я, толочачи гичку по непідкопаних.

Нас у село повезуть також машиною, але дехто йде своїм ходом, у багатьох тут мами, тітки, то вони залишаються… Я шукаю очима Ганютку, але чомусь не знаходжу. Потім згадую, що у неї ж тітка ланкова, мабуть, пішла до тітки? Навіть якщо не рахувати школи, то на полі повно людей.

Тітки-нормачки все ще бігають за пахкотуном. І як я туди йшов, бігали, і як вертаюся, не відходять від пахкотуна-«молдавана». Ми так називаємо жовтого молдавського трактора на тонких гусеницях, що підорює рядки, а з кабіни старий Хтома виглядає – чорний від пилу, тільки зуби білі. А тітки одна перед одну домовляються з ним, до кого йому їхати підорювати, бо не підорані треба викопувати городиком, а це набагато довше, та й важче… До багатьох на допомогу вийшли цілі родини, старе й мале. І я починаю думати, що як добре, що моя мама не на нормі і що ми тут тільки два дні, бо якщо ось так усе життя, то хіба це життя?!.