Олександр Вільчинський - Криївка

– Гол! Гол! – кричать Грицик, Володька і я, а ще Ганюта найголосніше за всіх.

Ми швидко почали від центру, але та сама Ганютка махає над головою Славковим годинником:

– Перший тайм закінчився! – бадьоро оголошує вона.

– А я йому кажу, а він мені каже… – долітає ще до мене, як Надька щось жваво розповідає Олі.

Потім ми міняємося ворітьми і п’ять хвилин сидимо на траві, а Володька для сміху ще береться перемірювати ворота «ірокезів» своїми ступнями, хоч ми їх надцять разів уже міряли, ще як свої ставили. Славко поливає голову з пляшки, у якій ми принесли воду, витирається своєю мокрою від поту сорочкою, і я бачу, як при тому ще й кидає погляди на Олю. Але вона у наш бік так і не глянула жодного разу. Хіба раз, коли Славко пробує стати на руках, але не втримує рівноваги і падає.

– Треба на свіжі сили, – коментує, виливаючи на своє розпашіле лице залишки води.

– Давайте другий тайм… – озивається Верба від своїх воріт, де він весь цей час сидів і мацав пальцями лоба.

– Ну що? – набирає повні груди Славко й раптово видихає, підморгує Володьці. – А ти не бійся, падай… А ти, малий, Мешу добре пасеш, але не забувай, що треба ще трохи і на мене дивитися, – продовжує у ролі граючого тренера. – А ти також… – уже перед тим, як встати, згадує і про мене, але так і не закінчує. – Ну, ні пуху!..

З перших хвилин другого тайму Славко гасає за м’ячем як навіжений, навіть сам Верба за ним не встигає, а Оцельот відразу відскакує. Якби не Хтокало, із перших хвилин був би гол. Стояв, як третій слуп, і Славко влучив йому в живіт.

Я бачу, як піт заливає братові очі, він змахує його рукавом, але не збавляє темпу. І ми ще раз прориваємося до воріт «ірокезів», Славко ще раз пробиває і… Гол!

– Два-два!.. – видихує він.

Але чомусь ніхто вже не кричить: «Гол!», навіть Володька, та й мені не хочеться, лише один Грицик. Може, все через Славкову затятість і ці сім відер поту? А ще Ганюта, із дівчат вона підтримує нас найбільше… І ми знову починаємо зсередини. Але не встигає Славко підкинути м’яча, як на галявині з’являється Хтокалів молодший брат Косигін з рогаткою у нагрудній кишені. Він трохи косоокий, і куди він з неї стріляє?..

Малий біжить через поле до Хтокала і на Оцельотів окрик: «Косигін, ти куди лізеш?» – не реагує.

Він щось каже Хтокалові, і той знехотя піднімає светра, що лежав при штанзі.

– Хлопці, у нас комбайн! Тато прислав за мною, – кидає понуро.

– Та що, без тебе не можуть? – розгублено озирається Верба. – Давай уже дограємо…

– Давай! – підтримує брата Оцельот.

– Та нє, хлопці, я й так… Я забув…

– А що, хіба цього року з вашої вулиці починають? – Славко й собі розводить руками.

Але Хтокало навіть не відповідає. Лише малий Косигін, задкуючи, корчить гримасу Оцельотові.

– Покойнікі з косамі і… тішіна! – видає Меша.

А Валєльик ще замахується, начеб кидає вслід грудкою, Косигін зашпортується і падає, дівчата хихочуть. Воно й справді смішно, навіть Славко з Вербою не можуть стриматися від сміху.

– То що тоді, без воротарів? – пропонує Славко.

– Без воротарів не цікаво. Краще ви також без одного, а на ворота когось треба, а то буде гол за голом і що? – логічно розмірковує Верба. – Щоб було чесно, то ви без Рудого, – пропонує головний «ірокез».

Славко мовчить і дивиться на Володьку.

– Ну, то я буду за суддю, – каже той.

Звичайно, жартує Рудий.

– Мені треба на цвинтар, – додає він. – На дідові пам’ятника ставили, то маю пісок звідти до дядька поносити…

– Добре, йди, – каже Славко.

– Та я ще подивлюсь трохи, – сідає на траву коло дівчат Рудий, як завжди шлагує, ні тут, ні там…

Тепер, виходить, граємо два на два, плюс воротарі. У нас тепер стоїть Грицик, у «ірокезів» – Меша. Отож два брати проти двох братів, хоч і двоюрідних.

– Ти диви, так, як я казав, – сопе Славко, але що саме – не уточнює, і ми починаємо…

– Глинки проти села! – кидає Ганюта, і я ще чую, як Марина перепитує: «А що таке Глинки?» – і ще встигаю здивуватися, бо хоч вона й із Вікнин, але ж мала б уже знати… І ще навіть бачу, як Ганюта показує пальцем у бік наших воріт:

– Глинки – це вони…

І все, потім я вже нічого не бачу. Чую лише: «Лови!» – й одразу ж удар у лице, і кислий присмак у роті, в очах – зірки.

– Бляха! – я навіть не розумію, звідки взявся той м’яч.

– Оцельот! Ти диви, куди б’єш! – це вже я чую Славка і піднімаю голову, зиркаю одним оком на того гада:

– Я тобі, бляха!..

– Та дивитися треба…

– Дивитися?.. Сам дивися!