Але потім я переводжу думки знову на Славка і його таємничість, яку відчуваю останнім часом… А як уже приїхала машина, ми всі, хто залишився, повилазили, і Лейтьоха з нами також, я виймаю із-за халяви ножа і тримаю його лезом донизу, так, як Славко показував.
Увечері в мене температура, і приходить Славко. Вони вже молока в баби не беруть, і він прийшов навмисне, щоб мене побачити, а про температуру не знав.
– Ну що, хруню, шлангом прикидаєшся? – сказав він з порога ванькира, де я лежав на дідовій постелі. – Слухай, у тебе десь тут близько є листок і ручка, а то забуду…
– Що забудеш?
– А у тебе що, справді гарячка?
– Иги!..
– Знову за «иги»?
– А що?
– Нічого… Одне діло є. Але то не для здохляків…
– Я видужаю, – пообіцяв я.
– Завтра із самого ранку, на дев’ять, береш городника і на Бучині, на рові, там, де ми стріляли, чекаю.
– Що, знову розкопки?
– Побачиш, – киває Славко. – А ще води візьми і сала з хлібом… Шкода, що у тебе тут ні листка, ні ручки, я б тобі одну емблему намалював… Мисливці за головами? Знаєш, хто це такі?..
– «Ірокези», – відповідаю.
– Ні, «ірокези» – то за скальпами, а за головами – то папуаси у Новій Гвінеї, якщо вже так… Вони ще їх на патики настромлюють.
У мене знову ледь не вирвалося сакраментальне «иги».
– Але я не про те, – продовжив Славко. – А знаєш, хто такі «дикі гуси», або «собаки війни»? – нахиляється, дихає на мене часником Славко. – Найманці…
– Найманці? – перепитую я.
– У Південній Африці воюють, а їхня емблема… – він усе ще заглядає за ручкою і листком.
– Не в цій кімнаті, – кажу я.
Але заходить мама, простягає йому сумку, із якої вип’ялося щось замотане у газету, і Славко, кинувши мені:
– Ну давай! – зникає за дверима.
– Позичила їм змійку до самогонного апарата, – каже мама. – А то їхня протікає… Добре, що нагадала, – начеб сама до себе, – зараз я буду тебе горілкою із смальцем мастити…
Я вже знаю ту процедуру, бо ж не раз уже випробовував її на собі, коли газету промокають горілкою, а тоді ще мастять смальцем, зверху прикладають ще однією газетою. Роблять дві такі штуки й одну прикладають до грудей, іншу – до спини і ще перев’язують зверху старою хустиною. Спершу мокра газета холодна, але вже за п’ять хвилин починає пекти.
Зранку я почувався ще трохи мляво, але температури вже не було, вона навіть упала до 35,5. Перед мамою я вдавав ще трохи хворого, але тільки-но вона пішла на роботу, я хапаю городника, пляшку набраної з криниці води, а також ще звечора замотані у газету дві грубі скибки чорного хліба із куском сала всередині, а на грядці ще вириваю велику цибулину із зеленим пір’ям і звичним маршрутом – через межу до горбка, попри Позіхайло – чимчикую на Бучину.
Із нашого городу столітні буки за горбком виглядають лише до половини, хоча, пам’ятаю, коли був ще малим, то з того самого місця, звідки й тепер, бачив лише верхівки. У міру мого підростання горбок малів, а буки, навпаки, – вивищувалися, начеб виростали. Але процес зупинився десь на половині висоти дерев.
Я думаю про це щоразу, коли йду стежкою до поперечної межі, але коли йду боковою межею, від Юхима, то думаю лише про тички квасолі і думаю, що й у війну за ними було добре ховатися… Та тички скоро закінчаться, і поки я їх іще не проминув, то вже, як Славко, знімаю з плеча городника і випускаю кілька довгих черг униз по вулиці і навіть у напрямку саджалки, звідки якась тітка, наче мураха, несе у рядні прання…
Коли приходжу на вказане Славком місце, то нікого не застаю, і все ж щось мені підказує, що тут не безлюдно. Може, свіжопритоптана кропива біля кротовини, та й сама кротовина також, і зламана гілочка на грабі і ще купа гілляк, яких тут раніше начеб і не мало бути… І раптом вони накидаються на мене – Славко із Володькою, скручують руки, але я й не опираюсь. За тими гілляками вони й ховалися.
– Мисливці за головами, – каже Славко й приставляє мені до шиї обламок сухого корінця. – Пух-пух! І нема Олюня!..
– Иги! – видаю я навмисне, щоб його посердити.
– Ихи! – кривиться з-за бука малий Грицик.
– Якщо копати, то тільки тут, – уже відпустивши мені руки, кидає Славко.
– Ну а якщо хтось тут?.. – оглядається Володька, вони продовжують перервану моїм приходом розмову.
– Скажемо, лиса розкопуємо… лисячу нору, – начеб заздалегідь готова відповідь у Славка.
– Чи, може, борсучу? – вже переліз рів на наш бік Грицик.
– Нє, лисячу, – мить повагавшись, повторює Славко. – З борсука, то ще захочуть борсучого жиру, а з лиса зараз що толку?.. Скажемо, кури почали пропадати…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу