Олександр Вільчинський - Криївка

– Цікаво, а цим краєм лісу Юхим соломи не носить? – Володька дотягується до якоїсь сучкуватої гілки, з хрускотом ламає її навпіл і починає чистити городника.

Для чого він це робить, незрозуміло, може, просто звичка, бо ж, коли почне копати, городник знову буде у землі. Йому ніхто не відповідає, і він штурхає держалом Славка:

– А може, півтора глибини?..

– Два, – коротко каже той, стрибає у свій окопчик і спершу наче щось міряє, а потім починає відвалювати землю цілими брилами.

Однак знову з’являється коріння, і це сповільнює роботу. У мене також коріння, але дрібніше, зате багато комах. І жуків-смердюхів, що постійно падають зверху, і мурах, а комарі – то просто стоять стовпом.

– Гино, які комарі! – хвалюся я хлопцям, які хоч і товчуться поруч, але комарі висять лише наді мною. – Дід казав, що в таких місцях добре криницю копати…

– І що ти пропонуєш, докопатися до води? – обвалює тонку перемичку між нашими окопчиками Славко. – Ху-г! І де той?.. – але не встигає він закінчити фразу, як ми чуємо тріск сухої гілки й бачимо Грицика між деревами із сокирою та ще й торбиною.

– Ну, тебе знаєш за чим посилати? – піднімає городника, наче списа, Володька.

– А я вам за це жараної риби приніс! – ще здалеку вигукує Грицик.

– Жараної? – перепитує Володька. – А що, старий наловив?

– Та нє, то Михтон за півлітру…

– Мих-тон! – в один голос ми із Славком.

– Що, забрав у когось? – припускає Володька.

– Фатку два рази вмочив і хватить… І самому, і ще й на півлітру.

– Ну що, тоді обід, – командує Славко.

Ми розкладаємо на газеті і рибу, й усе інше, що принесли: сало, хліб, котлети, цибулю, огірки і яблука. Видно, що всі зголодніли, і за п’ятнадцять хвилин трапезу закінчено. Грицик весь цей час виправдовується і терпить Володьчині кпини та Славкове бурчання.

Їжа дещо піднімає настрій, але треба зусилля волі, щоб знову взятися за городник. Утім, після обіду так завжди, головне почати. І ми починаємо… Славко береться за сокиру, а ми троє відвалюємо, стругаємо боки й копаємо углиб. Тепер робота пішла значно швидше, і ще за якусь годину ми вже по шию у землі, лише той пеньок трухлявий по центрі, як болячка.

Ще як їли, Володька кинув ідею його залишити, лише обкопати, але коли почали обкопувати, виявилося, що прямого кореня, на якому він би тримався, нема, а ті, що на боки, у будь-якому випадку треба обрубувати. Врешті-решт сам Володька, після того як Славко його підрубав, того пенька і вихитав.

Володька відкидає пенька, вилазить із ями. Нагинається і кричить:

– О-оздух!

Перший зорієнтувався Славко:

– Лягай! – штовхає мене у плече, і ми падаємо на дно ями.

Грицик, дивлячись на нас, зіщулюється, але не падає… І раптом просто залп у виконанні Володьки.

– Гази! – регоче Володька.

– Куди? Худоба! – встає, затуляє носа Славко, і я слідом за ним. – Худоба ти!

Ми вилазимо з ями й відбігаємо на десяток метрів, і Грицик також вилазить і біжить із затуленим обома руками носом.

– Ти не тільки жабу, ти скоро тхора з’їси!

– А чого? То ж перевірка… На війні ж бомбили.

– Ага, перевірка бздива: «Оздух! Оздух!». А чого по-рускі кричиш, ти не подумав?

– Ну як в кіно.

– Хіба що в кіно, – погоджується Славко.

Ми знову беремося за городники і чим глибше вкопуємося, тим менше беремося за сокиру. З чотирьох кутків у обмеженому просторі нам уже тісно, і коли обертаємося досередини, то крешемо городник об городник, аж іскри летять.

– То що, Олюню, ми вже докопаємо з Володькою, а ви з Грициком розгортайте землю рівним шаром і носіть листя з Бучини і з рову, у рові його повно торішнього…

Правда, потім ми міняємося. Славкові здається, що ми погано розгортаємо, він вилазить із ями й обливається потами уже нагорі, а я зіскакую у яму. Вона вже вище моєї голови, але ми з Володькою вкопуємо ще на два штики, а Славко пробує зробити у землі сходи, однак земля обвалюється, до того ж ближче до поверхні знову з’являються корені.

– Харе! – першим не витримує Володька. – Мені вже скоро пора, давай накривати.

Виявляється, вони із Славком уже давно все необхідне припасли, нарізали стояків, і все це лежало під гілляками. Там же молоток і цвяхи знайшлися, і навіть три дошки…

– Ще б четверту для надійності, – бідкається Славко.

– Краще було б, якби все зашити дошками, а то ще корова провалиться, – хекає при кожному ударі Володька.

Він забиває цвяхи, а ми із Славком притримуємо, Грицик подає стояки і дошки. За десять хвилин каркас готовий, і для надійності ми його ще трохи вкопуємо. І хоча всі вже втомлені, але коли починаємо каркас, то з’являється навіть щось схоже на азарт.