Олександр Вільчинський - Криївка

– Ну що, дивися тільки не проговорись, – ще нагадує мені брат, міг би й не нагадувати.

Але і я йому нарешті також нагадую, аби приніс книжки, бо мама вже згадувала. Ті, із нових надходжень, які він узяв ще не зареєстрованими, – «Землю солоних скель» Сат Ока і «Спартак» Джованьйолі… Я ще сам їх не читав, зазвичай я читаю уже після Славка, й аж потім мама забирає їх назад у бібліотеку й уже реєструє, як належить.

Славко йде, а я ще залишаюсь і просуваюся ще на один крок – до високої лободи – тими шістьма рядками, які ми зайняли, де-не-де навіть залишаючи павутицю. Вона не так помітна, й мама все одно буде після мене поправляти. Зате густу осінку вириваю всю, і осот, і грицики, чого там тільки не росте, і навіть дикий мак… а потім уже, не чуючи ніг, суну з городу до хати, запізно згадавши, що забув городника у міжрядді. Але за хоптою його з дороги не видно, головне – не забути завтра.

Напевне, усі ми четверо тієї ночі добре спали. Але наступного дня замість уроків нас відпустили додому за відрами, бо потім гнали збирати картоплю за лісом. І ми вирішили туди не йти, і нам навіть змовлятися не треб’ло, де зустрітися.

– Візьми рядно, а ти сокиру, а ти городника, я принесу лампу, – нагадує Славко, перед тим як повернути від школи у свою вуличку. – Треба б іще казанка, – додає після паузи. – І сірників, ну сірники – то не проблема, і солі також не забути…

– І сала, і карти, – додає Володька.

– Ну добре, і карти, – неохоче погоджувався Славко.

– І листка, і ручку, щоб записувати…

– Листа і ручку ти вже сам бери.

– А якщо нас не буде, а Лейтьоха запише? – оглядаюся я на шкільні вікна.

– Не сци, Олюню! Ти ж, здається, взагалі слабий, чого тобі переживати? – заспокоює мене Славко. – Грицик, а жараної риби? – ще нагадує він і смішно, мов щука в мультику «Ну, пагаді!», розкриває рота.

– Ага! – ще встигає розвести руками малий.

Вже утрьох, без Славка, ми виходимо із шкільного завулку на центральну вулицю. Якщо придивитися, то ми просто герої! Принаймні у власних очах ми виглядаємо уже іншими, за один день завдяки нашій таємниці ми виросли майже у велетнів. Навіть наша розмова тепер набуває іншого значення, іншої тональності. І хоча ніхто цього не помічає, та нам і не треба, щоб помічали, головне, що знаємо ми самі і що тепер ми маємо спільну таємницю – власну криївку.

Ми оживили легенду, хоча іще й не усвідомлюємо цього. Швидше відчуваємо серцями, що від учора світ навколо нас хоч і все той же, але все ж – інший, і ми у ньому також інші.

– А повстанці й зимою там сиділи? – запитує Грицик.

– І зимою. А де ж?

– Так, кожуха в моєї баби забрали і сиділи, – хмикає Володька.

– Може, то стрибки забрали, ти там знаєш? – повертаю я у Банякову вуличку, бо так ми трохи скорочуємо.

– А ти знаєш?

– Ще по хуторах сиділи, раніше у нас тут хутори були – і в Чорному лісі, і за лісом на Матівеччині…

– А де вони поділися, ті хутори? – Грицик і справді наче перший раз чує, хоч нами усе це вже давно говорено-переговорено.

– Ти як їй-бо! Як перший раз чуєш… У Чорному лісі ще є Михтониха, а на матійовецьких хуторах мій дядько Арсен живе, але він пристав туди з Матійовець, – пояснюю я.

– Ти бери копійки, хруню! – нагадує Грицикові Володька, а коли поминаємо Бараболишину вуличку, видає єхидно, наче ми не знаємо: – Бараболина за Вербою бігає, але він до неї не ходить…

Ми з Грициком, як і всі, у курсі цих перипетій, але при Славкові стараємося цього не виказувати. Але я і без Славка не підтримую розмови, а що тут балакати? Мені ще на футболі все було ясно, а Грицик, як завжди, наче і чує, і не чує.

– Файе-е! – гукає він. – Ту-ту-ту-ф! Ту-ту-ф! – гатить довгими, то він бачить за посірілим від пилюки штахетником таких же запилюжених і вічно зашмарканих Банякових малих, схожих на чортенят, і лякає їх.

– Ггггг! Срака! – показує йому язика найстарший.

– У-у, як дам! – підскакує до штахет Грицик.

– Тобі сказали, лиши дітей! – сіпається до нього Володька. – Я чув, що Баняк на атомному полігоні служив, чув? – раптом, наче велику таємницю, виказує він, і решту дороги ми обговорюємо, чи можна у криївці пересидіти вибух атомної бомби і скільки шарів землі й поперечних патиків треба для цього намостити.

– Три метри бетону, як мінімум? Чи п’ять? – оглянувшись проти сонця на річку, висловлює припущення Грицик.

За Баняковим городом, що відгороджений від дороги плотом, ми звертаємо на стежку через чиюсь так само ще не полоту картоплю, і Рудий згадує, що коли на воєнці Лейтьоха свистів їм своєю вставленою щелепою про ударну хвилю, то казав шукати будь-яку заглибинку, найменшу ямку, і втискатися в неї…