Олександр Вільчинський - Криївка

– Не забудь городника, – нагадує Славко, коли вже виходимо на дорогу, і я вертаюся за ним, пояснюю мамі, що треба ще й нині штангу вкопати.

– Диви, не забудь його там! – тепер уже мама гукає мені те саме навздогін з городу, де я залишаю їх з бабою між купками виполотої хопти.

Вони дивляться нам услід, і я навіть знаю, що баба Христя у цей момент каже: «Хлопці – то є хлопці, що ти їм скажеш!»…

– Ану! Ану, чи видно, – коли вже підходимо, я навіть розставляю руки, начеб притримуючи хлопців. – Ану, чи я сам побачу, де вона?

– Побачиш-побачиш, – шморгає носом Грицик.

– Ану, а із скількох метрів?

– Ну, не знаю, але я зразу побачив, ще з рову.

– Грицику, не свисти! – буркає Володька, натомість Славко і сам напружено вглядається у тіні між деревами, щоб і самому зрозуміти, із якої віддалі наша криївка уже може впасти в око.

– Що – не свисти?

– Не свисти, що з рову…

Звичайно, з рову, як каже Грицик, важко роздивитися. Але якщо приблизно знати, що шукаєш, то метрів із десяти видно засохлу землю і наші сліди також, добре ж потовклися, поки маскували.

– Треба віника зв’язати з лободи, Володько, і підмести… І за соломою сходити, Грицику! Але головне – вхід викопати, давай городника, – роздає команди Славко.

– А мені що робити? – питаю я.

– З Грициком за соломою…

– Але ж рядно одне?

– Ну нічого, півдороги несе він, півдороги – ти… Знаєш, де найближча скирта?

Ще б не знати! Я намотую на руку рядно, і ми йдемо до поля по той бік лісу, куди дядько Юхим уже давно протоптав стежку, тільки він через Позіхайло… Ми поспішаємо, щоб Славко з Володькою першими без нас не залізли у криївку, тобто щоб ми також при цьому були.

Ліс навколо ще майже літній, хоча жовтих кленових та яскраво-жовтих грабових листочків, навіть порівняно з учора, на лісовому настилі помітно побільшало. З-під ніг то там, то тут випурхують чорні лісові дрозди, літають якісь напівсонні осінні джмелі, але павуки все ще на своїх павутинах, і одного великого хрестовика, що звисав на нашому шляху, я, прицілившись, збиваю рядном.

А тільки-но вийшли до поля, то злякали лиса. Грицик його першим побачив, а я – лише хвоста. Пухнастого, але не такого великого, як очікувалося від лиса.

– Ще молоденький, – по чомусь визначає Грицик. – Вони тут на стерні мишей ловлять, молоді лиси…

– Тільки молоді? – уточнюю я.

– Та нє, і старі також, – погоджується він.

Ми швидко напихаємо у рядно соломи, і я беруся нести першим. Влажу під рядно, Грицик завдає мені ношу, і тепер я також схожий на мураху.

– Може, буде й мало, то прийдеться ще раз сунути, – коментує позад мене малий.

– То вже нехай вони йдуть, – відповідаю.

– Але багато соломи – то також недобре, можуть миші завестися, – продовжує він.

– А ми кота принесемо, – кидаю я з-під ноші.

Солома, хоча спочатку і не дуже важка, але з кожним десятком метрів тисне на плечі все дужче, а рядно все частіше зачіпляється за гілляки, треться по стовбурах, бо не завжди можу розрахувати габаритів, а часом ще й оступаюся, чи мене просто заносить… І все ж, мені шкода малого, і я проходжу більшу частину шляху, лише на дорозі, що йде з Попової Гори, падаю на рядно й віддихуюся ще хвилини три. Тепер черга Грицика ставати мурахою, і я йому в цьому допомагаю, як можу…

Проте другого разу йти не довелося. Поки ми принесли солому, Славко з Володькою уже викопали лаз і навіть прилаштували пенька, щоб ним затуляти той лаз. А коли ми з Грициком вернулися, вони вже доробляли щось схоже на коротку драбину на три щаблі.

– Бачте, барбоси, не подумали!.. – зустрічає нас Славко із сокирою в руках. – Не подумали спочатку, як будемо вилазити…

Виявилося, що ми з малим марно так квапилися, бо хлопці вже і влазили, і вилазили без нас. Але ми також не захотіли чекати драбини і, відхиливши пенька, шугнули у прокопану під настилом велику нору. Там виявилося несподівано темно та ще й дві жаби-ропухи на нас двох. Ми їх побачили, коли Грицик присвітив сірником.

– Ага, ми їх бачили, – гукає нам зверху Володька. – Я скину вам відро, нагорніть у нього жаб і подавайте сюди.

І ми бачимо в отворі його скривлену єхидну посмішку.

– Сам їх виймай! – огризається Грицик.

– Тоді вилазьте, вояки! – наказує Славко.

Вони з Володькою пропихають через отвір ту драбину, потім звідти ж падає старе відро і влазить Славко, а за ним і Володька… Коли він запалює ліхтарика, ми бачимо у кутку поряд із жабами ще й лампу.

– Ну що, ніхто не хоче з’їсти ропуху? – лякає нас Славко.