Олександр Вільчинський - Криївка

Я ще деякий час вагаюся, злізати з горища, поки не знайшли, чи так і сидіти тут, а чи спробувати вислизнути з хати й тоді – іди шукай!.. Однак коли розумію, що ніхто мене і не збирається шукати, то вирішую і далі сидіти на радіолі й час від часу шипіти у темряву. А коли Жук знову починає кидатися з гавкотом і з гарчанням дзвеніти ланцюгом, то розумію, що непрошені гості виходять з хати.

Я чую з горища, як унизу гупають двері, одні й другі, і знову шаркання підошов: цікаво – Лейтьохи чи Вороб’я? Мабуть, таки Вороб’я, Лейтьоха ще не настільки шкарбун, ще ноги трохи підносить.

– Тюф! Тюф! – тихцем двічі стріляю у темряву, у напрямку, звідки чулося шарудіння, встаю з радіоли й навпомацки пробираюся назад до драбини.

Зачіпляю плечем якесь решето, воно падає й котиться у темряву.

– Ой, я йому дам, я йому дам!.. – чую вже знадвору мамин голос. – Я йому дам війну!..

– Тоді до завтра! – чую бурчання Вороб’я і Лейтьошине бадьореньке:

– До побачення, Іванівно!

Я тихенько злажу по драбині і ще деякий час прислухаюся у сінках, але у шкарпетках на цементі стояти холодно. Беруся за клямку й заходжу до ванькира. Мама на кухні і мене не бачить, і я сам іду до неї.

– Ну що, чув? Чув? Усе чув?.. Що ти собі думаєш? – почала мама, перемиваючи у залізній мисці каструльки із соковарки.

Вона, мабуть, вважала, що я десь тут у хаті причаївся.

– Ще добре, що тата нема. Він би тобі дав…

– На дворі був, – збрехав я.

– На дворі він був! А я маю тут вислуховувати! Директор приходив з воєнруком, якусь криївку знайшли в лісі, кажуть, що то ти і Славко викопали, і завтра, кажуть, мені прийти до школи й іншим батькам, хто там ще був?.. Що ви там робили, від уроків ховалися?.. Ото як тато дізнається?

– А ви не кажіть…

– То люди скажуть. Ти що, хочеш із «вовчим білєтом» життя почати, як от Миколка? З університету вигнали, бомки стріляє… А хто там, усі ті самі – Грицик і Володька, признавайся зразу!..

Але я мовчу, лише сопу, сам чую, як сопу, й від того навіть пробую затамувати подих… Мамі, звичайно, я все можу розповісти, але для чого воно їй? І про Миколу я тоді не зрозумів або просто пропустив повз вуха.

– А що вони ще?.. – киваю на двері.

– Не знаю, йди!.. А то зараз як дам гонучкою!.. Тітка Горпина провалилася у ту яму, що ви викопали, репету наробила…

– Як тітка?! – ця новина мене просто приголомшила.

– Не знаю як, але директор каже, що патики збирала і впала у яму, яку ви викопали… Добре, що ще ноги не зламала. Вам що, хлопці, нема чим зайнятися? Ви що – подуріли?..

– Ну добре, йду мити ноги, – переводжу я тему.

– А що, ти ще їх не помив? – мама, здається, також із якоюсь навіть радістю переходить на мої немиті ноги, і більше того вечора ми до теми криївки не повертаємося.

Наступного дня я встав удосвіта і, поки мама ще була у хліві, бо чув, як чвиркали у скіпець струмені молока, шмигнув через хвіртку на город. Попід яблунею, поза квасолею, щулячись від ранкової прохолоди, кидаюся межею до горбка.

На городах туман, але чи то від присмаку в роті він здається якимось кислим. Проте сади і городи потопають у ньому, наче в молоці, і коли я з межі оглядаюся, то бачу лише верхівки соняхів та тичок квасолі, що стирчать зверху. А роса рясна і холодна, добре, що спросоння я стрибнув у ґумаки!

Із межі – на межу, потім – на високу межу, й уже під горою! А потім і Позіхайло! Ще трохи попри поле, попід розлогими кущами глоду, що ростуть на рові, і збігаю у долину, а решту шляху – уже лісом!

За ніч жовтого листя стало ще більше, і за інших обставин цього факту було б досить, аби порадіти, що нашу криївку тепер добре присипало, але… Ще здалеку між деревами бачу стоячі сторчма патики покрівлі. Підходжу ближче, і все стає зрозуміло: посередині – провалля…

Чую позад себе хекання, оглядаюся і бачу Славка. Він підходить, мовчки подає руку, і ми обоє деякий час стоїмо розгублені й пригнічені.

– А ти кажеш – гранатами, – нарешті подає він голос.

– Иги… – рефлексивно кидаю, але він уже не реагує.

– До тебе також Воробей з Краснопйором?.. – І не дочекавшись відповіді: – Ясно…

– Я сховався. Встиг.

– Де?

– Нагорі, де комин…

– Ясно, – буркає Славко. – На дідовому місці.

Я намірився було ще раз на зло йому «игикнути», але в останню мить осікаюсь.

– Бач, треб’ло грубші поперечини… – ще кидає він, і, не змовляючись, ми ідемо назад через ліс. Я – у ґумаках, а Славко у мокрих кедах на босу ногу, він підбирає сухі патики із листя і жбурляє їх у стовбури дерев, вибираючи грубші, і майже щоразу поціляє…