Олександр Вільчинський - Криївка

Вже як ішли додому через Позіхайло, Славко сказав, що сьогодні у клубі «Месник». І я також збираюсь.

Того дня я записав у щоденнику: «Ще хочеться написати про хлопців, які вони всі хороші друзі. Я все більше часу проводжу з ними, у нас з’явилася одна спільна таємниця, але про це зараз не буду… Може, колись.

Небом пливуть білі й не дуже чіткі купчасті хмари, віє легенький вітерець, то західний, то північно-західний. Якщо переважить північно-західний, то може нагнати дощу, у нас цей вітер майже завжди на дощ. Температура повітря в середині дня становила +10».

Увечері: «У клубі замість «Месника» крутили «Злий дух Ямбуя», але мені сподобалося, хоч Славко плювався.

Напевне, я дурень або просто бовдур. Сьогодні, побачивши, як деякі дівчата з нашого класу розходяться після кіно у супроводі хлопців, подумав про Марійку, що й вона, мабуть, ось так із тим же Сергієм… Треба просто викинути їїз голови. Але от не можу. Може, й не викину ніколи».

Коли на великій перерві я побачив якогось не схожого на самого себе, білого як стіна Лейтьоху, то відразу здогадався: щось трапилося, але ніяк не міг подумати, що це стосуватиметься нас. А потім через вікно із фізкабінету, з другого поверху, було видно, як вони із Форгелем вийшли через браму із шкільного двору і попри магазин швидко повалили головною вулицею. Але й тоді ще нічого не було відомо. Ні мені, ні Славкові, ні Володьці, а Грицика того дня у школі не було.

І якраз того дня ми не мали йти до криївки, бо напередодні засиділися там допізна, та й піднесення перших днів уже минуло…

– Почекаємо першого снігу, – казав Славко, – доведеться ще сліди замітати.

– Ого! Та до нього ще чекати скільки! – не втримався я тоді.

– Скільки там, ну місяць, ну два…

– А нам зимою там не буде зимно?

– Під снігом не буде.

– А я чув, що зимою хлопці з лісу по хатах розходилися, – кинув тоді Володька, і на мій подив, Славко з ним погодився.

– Так, було й по хатах, і по хуторах, – сказав він. – Зимою довго в лісі не висидиш, але бувало, що й на снігу спали. Хвої, гілляк з ялини, нарубають на підстилку, а зверху кожухом, сніг притрусить, то й не видно… – Славко так розказував з почуттям, начеб сам лежав на тих гілляках.

І вже увечері, читаючи «Дерсу Узала» й обмірковуючи майбутній запис у «грубому зошиті» щоденника, я уявляю собі то далеку уссурійську тайгу, по якій бродить мисливець Дерсу, то наш ліс і, пригадуючи Славкові слова, бачу повстанців на ялинових гілляках під снігом… І у цей момент знадвору долітають чужі голоси й одразу гавкіт Жука, шаркання підошов цементованою доріжкою від криниці.

Правда, перед тим у кімнату заходила мама, питала, чи помив ноги, і тепер я наставив вуха, бо чекав, що прийде ще раз. Це вона від тата перейняла. Він, коли приїздить із рейсу, то щовечора заставляє мене ноги мити… Я мамі відповів, що помив, а насправді ж ні, і тепер лежав насторожі, щоб, коли зачую, як зайде у хату, відразу вискочити через ванькир у сінки. Бо ж мама знає, що не помив, і обов’язково прийде ще раз.

А тут раптом чужі, але знайомі голоси, і маму кличуть на ім’я та по батькові…

– Пшов! Пшов! – це мама до Жука, який ні на мить не втихає.

– Є ваш? – це, либонь, про мене, і аж тоді я впізнаю голос Йоргорича, і Лейтьохи також.

Але тільки-но впізнаю голоси під ґанком і чую шаркання підошов уже ближче – по цементованих сходах, то рефлексивно, як і планував, коли йтиме мама, прошмигаю через ванькир у сінки, а звідти – по драбині нагору.

На горищі вже зовсім темно, лише через бокові віконця проникає жменька сірого світла. У глибині вгадуються контури «баби» – це орієнтир, обережно ступаю кілька кроків, пригинаючись і мацаючи підпори, й присідаю за старою скринею. Я знаю, де вона у нас, і також без проблем її намацую. Пахне зіллям, що його мама тут сушить, а ще чимось дражливим, і я розумію, що це від старого кожуха, що лежить на скрині догори вовною… А потім я намацую ще й стару радіолу і сідаю на неї.

– Шу-шу! – про всяк випадок шиплю у темряву на мишей.

– О, тільки що сидів, книжку читав, – чую знизу голос мами, вона рипає дверима гукає мене. – А що таке, щось натворив?.. – це вже вона до них, і ці її слова – останнє, що я чую.

Жук тим часом усе ще гавкає, а потім так само раптово вмовкає, і його не чути хвилин зо двадцять, а може, й довше. Насправді час зупиняється, і я лише чую, як у протилежному кутку щось начеб шарудить.

– Шу! – шиплю у темряву, і там, здається, також стихає.