Олександр Вільчинський - Криївка

Ще на підході до криївки чую Славкові слова:

– Усе, покинь!.. О, а онде і малий іде, – це він уже мене бачить.

Володька вилазить із ями, вона уже розкрита, і всі ломаки з накриття звалені обабіч неї, а деякі валяються оддалік. Підходжу ближче й по надутих фізіях розумію, що хлопці вже встигли погиркатися, і все ж не стримую здивування:

– То що, вже вспіли розкидати?

– Ти б ще завтра прийшов, – буркає Славко.

– Та ще до мами заходив у бібліотеку…

– І що?

– Нічого…

– А городник?

– Ти й не казав про городник.

– А сам – що?..

– А що?

– Давай: «А що»? Лізь, – буркає з іншого боку Володька. – Будеш копати моїм, – і киває на дно криївки, а тепер уже просто ями. – То не ми розкидали, ми вже таке застали, нам лише слупи лишили, – киває він на кутового слупа, якого вже почав підкопувати.

– А хто? – озираюся на Славка.

– Не знаю, але то справді не ми. Лейтьоха, може, чи?.. – стенає він плечима.

– Сам?! Лейтьоха?! Він би загнувся тут сам… Напевне, і Форгель, і Воробей – усі були! – фиркає Володька. – І води не приніс? – нагадує він. – І ми не взяли. Летіли як дурні… Я б і не летів. І що вони нам зроблять?

– Викопаємо, і харе! Засипати не будемо, – наче продовжує уже розпочату дискусію Славко, сідаючи на купу ломак, що ще вчора були дахом нашої криївки.

– Нічого вони нам не зроблять… Самі бояться, щоб у район не пішло. Бо їм за Миколу Вербицького, що з університету за націналізм виключили, вже по шапці дали…

– Націоналізм, – поправляє Славко. – І не за націоналізм! Ти чув дзвін, а не знаєш… Просто за журнал, який вони там із хлопцями, так само студентами, пробували робити…

– Який журнал? – я аж копати перестав, скільки нового відразу.

– А ти звідки знаєш? – так само і для Володьки це виявилося новим.

– Копай, копай, – нагадав мені Славко. – Яз Миколою говорив, просто не хотів вам казати, його тепер в армію заберуть, чекає призову…

– То що, Верби брат? – все-таки мені цікаві всі деталі.

– А ти копай, тобі воно для чого? Води не приніс і ще питання ставиш, – уже буркає на мене Володька.

– А до його мами, хімічки, Оксани Петрівни, тепер інспектори на кожен урок ходять… – продовжує Славко. – А знаєте, як той їхній журнал називався? – для чогось оглядається Славко. – «Стодола». Смішно, правда?

– «Стодола»? – перепитую я. – А чого так?

– Ну, «Стодола» – то й «Стодола»! – хмикає Володька.

– Ну давай, «Стодола», спробуємо вже вихитати! – піднімається Славко з ломак і стрибає до мене в яму. – Ставай, будеш тягнути! – киває Рудому.

– І що вони нам зроблять? – буркає своє той, стаючи над ямою.

– А що ти хоч? – наставляє на нього підборіддя Славко.

– Стільки копали, а тепер знов копаємо… Та ну його?

– То що, покинемо?.. Викопаємо, і все. А загортати, я ж сказав, не будемо…

– А що тобі вдома казали? – раптом питає його Славко.

– Що я придурок…

– А тобі?

– Щось приблизно таке саме, – зітхає Славко, витираючи піт з чола і з шиї й струшуючи його краплі з руки.

– А що було такого у тому журналі? – тепер уже я про своє.

– Не знаю, я так конкретно не питав, – гехкає городником біля наступного слупа Славко. – Якісь малюнки, казав, він, каже, малював малюнки…

– Голу «Венеру», ги? – шкіриться Володька.

– Вірші там були, оповідання якісь, ну, про Україну, – не звертає уваги Славко, але Володька вмовкає, бо й сам розуміє дубовість свого гикання.

Невдовзі він бере з рук Славка городника, а тоді – знову я, бо Грицик так і не прийшов… Ми один за одним відкопуємо, вихитуємо й виштовхуємо на-гора важкі грабові одземки, на яких тримався настил, і кожного разу, коли випихаємо їх із ями, Славко примовляє:

– Фуг-х!

Нам усім піт уже заливає очі, не лише Славкові, добре, що вітер знявся й остуджує наші розпашілі обличчя. Вітер піднімає із землі сухе листя, й воно залітає у розкриту яму, а на вершку ясена ближче до поля тим часом починає стрекотати самотня сорока.

– Харе, засипати не будемо! – повторює Славко і, як і я, шукає очима ту сороку. – Ще от слуп-два, і все…

Ми з Володькою мовчимо, лише сорока на вершечку не вмовкає, начеб попереджає нас, що у лісі є ще хтось, але ми його не бачимо. Ще деякий час ми просто вихитуємо слупи, й Володька випадково знаходить алюмінієвого гребінця з тонкою ручкою, братів подарунок. Він і не знав, що загубив його в нашій криївці.

– А що він ще казав? – торкаю я ліктем двоюрідного брата, коли вилазимо з ями й сідаємо перепочити.

– Нічого, – він розуміє з півслова, про кого я, і це мені подобається.