Олександр Вільчинський - Криївка

– Ну харе, стаємо! – Славко вже у центрі галяви, і вони з Вербою вже починають.

Грицик на воротах, а у мене все ще гуде в голові, і я думаю, чи зараз дати копняка Оцельотові, чи вже потім?.. Але Славко раптом починає атакувати сам. Верба кидається за ним, Оцельот також. Вербі вдається вибити м’яча, але Славко першим його наздоганяє і на ходу б’є! По м’ячеві і Вербу по нозі водночас. Ось така та гра!..

М’яч у воротах, Меша стоїть як вкопаний, м’яч гарматним ядром просвистів повз його голову, ледь встиг відхилитися, а то було б, як мені. Зате Верба лежить і сичить, як поранений змій. Видно, Славко й справді попав у «гульку», я знаю, як то болить, позатой раз також скурав від Зозулиних хлопців. Міша Цукерок мене так підсік, я потім ще три дні кульгав.

Верба також накульгує. Славко подає йому руку:

– Ну, я ж не хотів, – каже.

– То вже не гра! – сичить головний «ірокез».

– Йти можеш?

– Проблема…

– Ой, аж шкіру здер, – каже Оля, коли всі підходять і Верба зсуває шкарпетку. – Треба бабку прикласти, подорожник…

Усі починають шукати бабку, але вона першою і знаходить.

– Славо, у тебе там ще є вода, давай, – Оля, наче медичка, мацає ногу коло «гульки». – Болить? – але ж у неї мама медсестра у нас на пункті, мабуть, бачила, як треба, та й сама у медучилищі вже рік провчилася.

Води лише кілька крапель на дні пляшки, Оля витрушує їх на листочок бабки, протирає і легенько прикладає до Вербиної ноги. Славко відходить, задирає футболку від живота, витирає лице від поту, а потім і шию долонею й футболкою також.

– То що, програли? – питає Славко.

– Чого програли? Просто ж не по правилах, не рахується…

– Але ж три-два, – каже Славко.

– Три-два! – гукає від воріт малий Грицик, він їх не залишає, і Володька також біля нього.

– Яких три-два? Третій не рахується, – пробує підвестися Верба, але Оля стримує його.

– Все, сьогодні більше ніякого футболу!

– Трррр! – фиркає, як Філиків кінь, Славко, і ми йдемо.

Ми забираємося з Позіхайла, беремо м’яч і залишаємо «ірокезів» з дівчатами, та ще й на нашій території. Я ще тоді про це подумав, але не хотів Славка сердити, бо він і так був злий. Але потім він і сам жалкував, що ми тоді пішли. «Треб’ло, щоб вони пішли, – сказав він. – А то ми пішли, як переможені».

– Але ж ми виграли! – щоразу нагадує Володька й досі, коли мова заходить про той матч.

Я знаю, що він навмисне так каже, аби Славка під’юдити, вже як є така натура, то назавжди.

А потім я не бачив Славка до самої школи. У школі, правда, раз стикнувся з ним на перерві, і він начеб хотів мені щось сказати. Домовилися зустрітися після уроків на алейці, але я його там так і не знайшов, а наступного дня нас усіх погнали на буряки. Я питав Володьку, де Славко, але він сказав, що той слабий.

Того вечора я записав у щоденнику: «Найважче, мабуть, передати людською мовою звук польоту, помахи крил, спів та крики пташок. Наприклад, чув сьогодні біля Позіхайла, вже після футболу: «Ф-р-р-р, чикс-сі, чикс-сі!.. – дуже маленька пташечка випурхнула з-під ніг, не встиг і роздивитися… Або ще: «К-р-р-ес-сі-чі, чик-ес-сі!..» – я для чогось навіть місце запам’ятав, де вона випурхнула.

А ще важко кольори передати. Почав сьогодні Достоєвського «Прєступлєніє і наказаніє» – там на початку дуже так гнітюче передано спеку у місті, аж моторошно. Навіть відклав книжку, але потім знову вернувся і вже не міг відірватися, доки тато не покликав викидати гній з-під свині, бо у нього все ще палець у гіпсі…»

Хлопці дуріли, перекидали буряки через причіп, а Іван Борейків, що возив тоді від нас, ходив за ними й просив, просто благав, майже зі слізьми:

– Хлопці, що я зароблю з вами?..

Але через день Славко з’явився, якийсь загадковий наче, аж світився багатозначністю, очі горіли, дивилися попри мене кудись удалечінь. Він їхав на поле другою ходкою, разом з нами, і ще забрав у мене з рук ножа й обернув лезом донизу.

– Тримай так, – каже. – А то ще трусне, здурна нахромишся…

– А ти чо’ не приходиш? – питаю начеб знехотя.

– Нема часу, – притишує голос Славко, хоч машина гуде, причепом трусить, ми сидимо у самому кінці під заднім бортом, і наші слова відносить вітром. – Приходь завтра на Бучину, після уроків, є діло.

– Яке діло?

– Побачиш…

Ми замовкаємо до самого поля, а коли злазимо, я помічаю, як Ганютка за літо налилася соком, у неї найгарніші литки у класі. І я помічаю, що й Славко також дивиться на її литки, коли вона злазить із машини, а вона помічає, що ми дивимося, і сміється, її рум’яні щоки аж пашіють молодістю і здоров’ям.