Олександр Вільчинський - Криївка

Проте брат на цьому не хотів закінчувати, він ще два чи три рази вдарив по воротах так само з Грицикового паса, аж поки не загнав м’яча у лівий нижній кут, і Володька поліз у кущі його шукати, вочевидь, він просто не хотів падати. І все ж, відбиваючи важкий намоклий м’яч, він до крові позбивав собі пальці.

Наступного дня на місце збору – Філикову лавку – Володька прийшов уже з перебинтованими пальцями, до того ж останнім, хоча зазвичай найдовше ми чекаємо Грицика.

– Ну що? – каже Славко, коли через Мигульського садок за купою хопти виходимо на широку межу. – Вперед!

Над Позіхайлом велика світло-сіра хмара. Наче птах із розкритими крильми. Вона не віщує нам нічого доброго, окрім нового дощу…

– Ага, хмарисько! – сопе малий Грицик.

Як не дивно, але ми приходимо на галявину першими. Втім, чекати довелося недовго, «ірокези» з’явилися майже слідом за нами і якось майже непомітно. З ними є й четвертий, як ми й думали, – це Хтокало із Зозулиних, не найгірший варіант, але по ногах лупити також майстер.

– Диви, це кондоль! Добльий знак! – показує пальцем на ту ж хмару над нами Валєльик.

– Кондор? – перепитує Славко й кидає понурий погляд на Вербу.

Ми уже готові, але ще не починаємо, начеб чогось чекаємо.

– То що, вгадуємо ворота? – гукає від воріт Володька, але його начеб ніхто не чує.

Все стає зрозуміло, коли на стежці від Попової Гори з’являються дівчата: Оля, Надька, Ганюта й ще хтось. Спочатку за деревами важко роздивитися, а потім я впізнаю Марину – нашу новеньку, її батьки недавно із Великих Вікнин переїхали й у нас на Придатках хату купили.

– Дівки своєю командою! – киває Володька.

– Ггг, – показує йому язика Ганютка.

Звичайно, Славко знав, що Оля прийде, може, й про решту дівчат також знав, та й Верба знав, але от мовчали. Але нам то що? При дівчатах навіть цікавіше грати… Дівчата виходять на галявину й стають під старим кленом, усе ж дещо ближче до «ірокезів», а ми тим часом розігруємо ворота, і Славко вгадує, у якій руці Верба ховає патичка, а відтак право вибору воріт також за нами, і він вибирає для першого тайму ворота «ірокезів», може, тому, що дівчата до них ближче.

– Олю, засікай час! – Славко підходить до дівчачого гурту й простягає свого годинника. – Два тайми по півгодини? – оглядається на Вербу.

І це його оглядання мені не дуже подобається. Сам же говорив, що для перемоги важливіший бойовий дух, а який тут може бути дух, якщо постійно оглядатися?

– О! Хіба я? Засікайте собі самі, – сміється Оля, але годинника хапає Ганюта і передає їй.

Порівняно з учорашнім трава підсохла, я, як і наказав Славко, займаю позицію перед Рудим, трохи справа від воріт, аби і його бачити, і суперників також. Славко – у центрі поля, а між нами, трохи зліва, Грицик підстрибує, мабуть, аби вищим здаватися. Щодо «ірокезів», то для нас стало певною несподіванкою, що на ворота у них став Хтокало, Верба, звісно, напроти Славка, Меша – півзахист, а Валєльик-Оцельот, як і я, у захисті.

– Валєльик – привіт! – гукаю я через усе поле і тим роблю непоправну помилку – бо ж при дівчатах ми вже старалися один одного не дражнити, а мені якось із голови вилетіло.

Я бачу, як він уже надувається, червоніє, а ми ж іще навіть не почали.

Нарешті Верба сам підкидає високо вгору м’яча, і вони із Славком одразу починають навколо нього гарцювати. Меша тим часом перебігає на нашу половину, та й Оцельот за ним підтягується, але невдовзі м’яч уже в кущах за дівчатами, і все та ж Ганютка світить своїми литками, вибиває його нам.

Вкидає з-під кущів сам Верба, різко і з далеким прицілом, і Меші просто під ноги. Меша одразу б’є по воротах, але Володька на місці. Він відбиває і, залишивши ворота, сам починає вести.

– Володько, – ворота! – кричить йому Славко, і Рудий знехотя віддає м’яч мені.

Але Славко далеко, і Грицик також, між нами Верба і Меша, і я повертаю Володьці, і він знову залишає ворота і навіть обводить Мешу.

– Володь! – ціпить зуби Славко й показує на ворота.

– Володь! – начеб передражнюючи його, весело гукає Ганюта.

Володька надуває щоки, робить на радість дівчатам якісь кумедні жести руками і повз мене віддає пас… Меші.

– Том! Том! – верещить Оцельот.

– Оль! – ціпиться до мене Славко, але що з того, коли Меша уже пробив, і м’яч, пролетівши повз Володьку, який завмер у позі ведмедя на задніх лапах і навіть не встиг смикнутися, опиняється у кущах позад наших воріт: один-нуль, ми програємо!

– Гол! Гол! – плескають у долоні всі дівчата, і Оля посміхається Вербі, а Оцельот аж від воріт прибіг обнімати Мешу.