Олександр Вільчинський - Криївка

Славко дивиться на Володьку, дивиться на мене і нічого не каже, все і так ясно… А мені ще та Олина посмішка – як ніж у серце, і як вона могла нас так швидко зрадити? А Славко ще збирався прийняти її, як медсестру, у нашу організацію, і я був за. Бо ж проти медсестри важко заперечити.

Починаємо знов із середини галяви. Знову Славко із Вербою, плечем до плеча, пхаються і сопуть, тупочуть на місці, і знову м’яч відлітає у напрямку наших воріт, але цього разу у гру вступає Грицик.

– Я-я! – видає він гортанний зойк, підставляє ногу, але кому пасує – невідомо, бо м’яч пролітає повз мене і повз Славка, й першим до нього встигає все той же Верба.

– Юро! Юро! – кричить Оцельот.

– Юро! Юро! – так само кричать дівчата, а я кидаю погляд на Славка, але на нього просто шкода дивитися.

Він уже весь мокрий від поту, таки наздоганяє Вербу, але той уже пасує назад – Меші, а Славко просто сідає на траву. І тут нарешті надходить моя черга, я перехоплюю і не роздумую…

– Оль! Оль! – чую голоси.

– Бий! – зриває голос Грицик.

– Бий! – ціпиться Славко.

Я проминаю і Вербу, й Славка, мені напереріз кидається Оцельот і навіть падає, але я ще встигаю пропхнути під ним м’яча. Я перестрибую через Оцельота, ще стрибок – наздоганяю м’яч, замахуюсь і тієї ж миті помічаю Хтокала, який також падає, широко розставивши руки і з відкритим ротом, і я щосили б’ю по м’ячеві, зашпортуюсь і сам падаю на траву, вловлюю ніздрями її терпкий дух… «Ггг!» – гарчить за спиною Оцельот. М’яч торкається Хтокала, його вуха, черкає штангу, перелітає через кущі й зникає між деревами. І аж після цього через мене перестрибує Меша, врешті-решт він і біжить шукати м’яч.

– Гол! Гол! – кричить малий Грицик.

– Гол! Гол! – верещить Ганюта і решта дівчат.

Я оглядаюсь на Славка, але він лише скрушно махає рукою.

– Штанга, – кидає Верба.

– Так, штанга, – повторює Славко, але я й сам бачив, що м’яч черкнув її із зовнішнього боку, безглуздо сперечатися.

– Трохи не хватило, нічого… Треба повторити, починаємо нову атаку, – сопе мені у вухо Славко, і я відчуваю гострий запах його поту. – А вопше, молодці! – підбадьорює він мене і Грицика також, поки Хтокало вибиває від воріт.

Але Хтокало не розрахував удару – вибиває в кущі, і ми знову починаємо. Грицик кидає аут мені під ноги, я – Славкові, а той вперед і… лоб у лоб з Вербою, розлітаються в різні боки, аж луна пішла лісом. Дівчата йойкають, але регочуть, Хтокало також посміхається, але м’яч у результаті опиняється у Оцельота. Він легко обводить Грицика, віддає Меші, той пробиває на хід Оцельотові. Я намагаюсь вгадати, але не вгадую: підставляю ногу, але Валєльик не б’є…

– Валєр-р!.. Давай! – кричить Хтокало.

– Валєр-р! Валєр-р! – повторюють дівчата.

– Бий! Бий! – мов вітер, несеться сам Верба.

– Бий! – кричать дівчата, і я чую у цьому хорі не лише Ганюточку, а й Олю.

Я стрибаю услід Оцельотові і, падаючи, майже рефлексивно викидаю вперед праву ногу.

– Оуг! – кричить Валєльик і котиться по траві, а я бачу, як піднімаються, тримаючись за лоби, Славко з Вербою.

– Штрафний! Пенальті! – озивається від воріт Хтокало.

– Пенальті! – кричить і сам Оцельот, качаючись і сикаючи від болю. Це повторюють і дівчата.

Валєльик вочевидь переграє, але що робити? Я таки дістав його п’яту, що ж, тепер єдина надія на Володьку.

– Ну ти, бляха! – потирає лоба Славко. – Пенальті!

Але в «ірокезів» бити розбігається не Оцельот, а сам Верба і… гол!

Два-нуль… Це вже катастрофа! Славко дивиться на мене одним злим оком, бо друге все ще закриває долонею.

– Хлопці, мені пас! Олюню, почув?

– Почув, – тихо буркаю у відповідь.

– Почув? – ще раз питає він.

– Почув-почув…

Через хвилину Оцельот уже скаче, лише вдавано прикульгує. Вони починають від середини, але Славко цього разу зупиняє Вербу, і м’яч в ауті. Ми ще двічі зупиняємо їхні атаки, а малий Грицик просто не відходить від Меші, і той змушений бігати колами галявиною, не маючи змоги ні приймати, ні віддавати паси.

М’яч раз по раз залітає у кущі, і Меша з Грициком, залежно від того, кому вкидати, бігають, якщо на той бік, де ялини, то аж у порослий папороттю видолинок.

– Я-я! – час від часу горланить малий Грицик, але пасує, як завжди, неточно.

До кінця першого тайму ми більше не пропустили, а на останніх хвилинах сталося просто диво. Меша вкидав аут, Оцельот відбив просто на Славка, а той і пробив. Усе так раптово вийшло, Славко бив десь із середини галявини і влучив. Хтокало навіть не встиг стулити ноги…