Олександр Вільчинський - Криївка

– О, сніг замітає всі сліди! – сказав тоді Меша-Том Променад, бо була його територія.

Він був найбільш мовчазний з нас усіх, і коли стріляли, він стояв коло мене і тихо, начеб із нехіттю, бахкав з коліна і ніяк не коментував, на відміну від метиса Оцельота.

– О, бач, длюгого в шию! Наповал! – гукав той.

Він лупив не лише по козулях-«бізонах», а й по воронах, що кружляли над лісом і вважалися грифами… Тим часом козулі, поки не пішов сніг, довбали копитцями злежаний сніг, аби добратися до озимини, що починалася за високовольтною, й не звертали на нас уваги, вони були десь за кілометр і не могли чути наших пострілів.

А коли почався сніг, ми вже нічого не бачили і перестали стріляти. Всі, крім Оцельота.

– Томе, чолтьти б тебе поблальи, бачу, твій не добиває, – крізь снігопад гукав він. – Ти в мольоко пуляєш. Мій, холєля, тльохи льозсіює, а в Лисого найлючче!

– Біле, скажи? – знову озвався Променад, він начеб соромився нас із Славком.

– Добиває, але рідко, – відповів Верба.

– Ну доблє, Томе, тоді тобі тльи бізони, – підвівся зі снігу Оцельот.

Ми дивилися на те все зі Славком і лише переглядалися, і Верба-Лисий Біл також переглядався з нами із німим запитанням в очах, мовляв, ну як вам полювання? Він навіть показав нам мапу. Гадаю, після того випадку Славко також почав малювати мапи, хоч вони у нього виходили дещо іншими, тобто зовсім іншими.

На Славкових мапах була наша Бортівка, і наш ліс, і долина річки із плавнями, тоді як у Верби все це нагадувало якусь декорацію. Це був скручений шматок шпалер. Пунктир кордонів між ділянками, мов заячі сліди, петляв поміж кружальцями зимівників і лише на полях ішов по прямій через Рудку.

Все це було дуже приблизно, хоч «ірокези» довкруг тієї Вербиної мапи навіть сперечалися за території. Вони навіть нам хотіли опунктирити ділянки, але ми відмовилися. А Валєльик-Оцельот так увійшов в азарт, що навіть вдавав ображеного.

– Злязу тлеб’ло казати! А то стлі-яй, стлі-ляй! Я б тоді не сліляв…

– Кар-р! – озвався ворон прямо над нами, десь у сніговій завії.

– Дух! – не цілячись, пульнув у небо він. – О, тепель гльиф буде падати, то вже п’ятий на ляхунку? – черпнув він долонею снігу, притулив до дула – кінця своєї палиці, що слугувала вінчестером. – Льоспекльося, заляза!

– То що, підемо ще Кацапщину прочешемо? – запропонував нам ще тоді Верба, але ми відмовилися.

– Та ні, такий сніг! Мені щось не дуже охота, – сказав Славко.

– Мені також, – кинув і я, і ми пішли, залишивши «ірокезів» там же, на полі.

Кажуть, вони ще потім, після того як ми пішли, побилися, Оцельот з Променадом, щось не поділили. Оцельот нарваний, він знає, що за ним Верба, от і лізе… Але після того ми з «ірокезами» більше не полювали, але й не насміхалися, як Зозулині хлопці чи інші. Ми з ними зберігали нейтралітет, якщо можна так сказати, а ідея із цим матчем, то щось мені також не до кінця зрозуміло, звідки вона виникла? Пробував розговорити Славка, але марно, аж поки Володька не натякнув:

– То вони з Вербою Бараболиху не поділили, – без єхидства, як він часом уміє, а просто як факт викладає мені Володька.

– Ну, не поділили, то й не поділили, а до чого тут футбол?

– Ще точно не знаю, – каже він. – Побачимо. Але «ірокезів» полюбе тра’ наказати.

Але то ми говорили ще до того, як ходили ставити ворота. А коли вже за день до матчу нарешті зібралися на «пристрілку», пішов дощ, мусили перечікувати. Хоча Володька й каркав, що «брехунець» лякав затяжними дощами, але з обіду дощ перестав, і до вечора навіть трохи підсохло. Проте по мокрій траві лише падати добре.

Володька із «дев’ятиметрових» відбивав лише одного з трьох, але ж ворота у нас наскільки вужчі. Проте Славко сказав: «Ґут!»

– Дивися, – наставляв мене брат. – Доганяй і не дай вдарити.

– Ґут! – сказав уже я.

– Доганяй і не бійся падати, – повторив тоді ще раз із зціпленими зубами, як він часом уміє, коли на нього находить.

– Я й не боюся.

– Володько, ти також не бійся падати.

– Падати? Куди, в болото? – розводив руками Рудий.

– Ну, соломи вже нема, щоб я тобі підстелив? – витирав об мокру траву кеди Славко.

– Ага, казав, спалимо давай…

– До речі, ворота ж будемо вибирати. Якщо витягнемо ворота, то які для початку брати?

– Для початку? – задумався Володька.

– Грицику, ану-бо пасни! – кивнув брат.

Той підбіг до м’яча, а паси малий давав як коли, а цього разу по мокрій траві, то вийшов кручений, а Славко ще й докрутив, також мимохіть, Рудий навіть не встиг зреагувати, правда, м’яч у ворота не попав.