Олександр Вільчинський - Криївка

– Петруха, гляди, якусь нову бабу знайшов і горя не знає! – занюхує рукавом Славко, для сміху.

Але про Козира знову вийшло не смішно. Тим часом Володька різко шарпає з місця, і його розхристана рожева сорочина тріпотить на вітрі позад нього, як кавалерійська бурка. Ми проводжаємо його поглядами, ще не знаючи, що більше його біля рибгоспу того дня не побачимо. Коли Рудого нема й не чути і десять хвилин, і п’ятнадцять, першим не витримує Грицик і люто, по-дорослому лаючись, біжить до села, а ми із Славком – за ним.

Пробігаємо «Золотого Містка», потім «Чани» і, лише збігши з горбка, бачимо за поворотом нещасного Володьку, що ходить шкутильгаючи, а моцика помічаємо, коли підбігли ближче… Грицик з розгону дає Володьці копняка, потім другого, той не відбивається, лише відбігає й при тому тримається за руку й наче скиглить.

Тим часом ми бачимо, що мотоцикл уверх колесами лежить під насипом.

– Не вписався! – спокійно коментує Славко.

Ми всі троє пробуємо перевернути наш транспортний засіб, а потім кличемо ще й Володьку Хоч і шкутильгає, але йде.

– Казав же не пити! – продовжує Славко.

– А що я тепер татові скажу? – із слізьми на очах, передбачаючи неминучу розплату, вже починає плакати Грицик.

– Иги, – виривається й у мене те дурне игикання, наче ікання.

Проте коли ми врешті-решт викочуємо моцика назад на дорогу, відчищаємо роги керма від землі й трави, Грицик знову сідає, а ми із Славком, уже без Рудого, який плентається позаду, пхаємо, то, як не дивно, але він заводиться ще швидше, ніж у Боруках. З помітних ушкоджень то лише відламане дзеркальце.

– Можна його припаяти, старий і не помітить, – подає голос Володька, він тримається за праву руку, що болить і вже навіть трохи спухла.

– Я тебе самого припаяю! – уже без сліз, але все ще сердито кидає йому малий.

– От побач, візьму вдома паяльника і за п’ять хвилин! – усе ще обіцяє Володька.

Наприкінці кожного місяця я малюю діаграми. Сполучаю крапочки, що їх спочатку ставлю у клітинках із позначками температури. По горизонталі – числа місяця, по вертикалі – градуси (від плюс п’ятдесяти до мінус п’ятдесяти), і я з нетерпінням чекаю останнього дня кожного місяця, коли можна малювати нову діаграму. На вигляд – це частіше нагадує гори, часом дуже круті, хоча буває, що й із рівнинами. Це коли впродовж кількох днів температура не міняється, але таке буває нечасто.

Але літом, коли у деякі дні я не роблю записів, то виникають порожні клітинки, і тоді я придумав з’єднувати крайні точки пунктиром. Так воно виглядає навіть цікавіше: і лінії, і пунктири. Я часом навіть свідомо у щоденнику замість температури писав «пунктир». Якось показав свої діаграми Славкові, але він лише зверхньо хмикнув. Він вважає, що краще було б намалювати план села і довколишніх земель із позначками знайдених гільз або інших військових трофеїв, але цієї карти, крім нас, ніхто не має бачити…

Того дня я записав: «Намагання все обміркувати — розумію, що це наївність, бо ж попереду ще ціле життя. Виходить, що мої сьогоднішні думки просто ніщо, порівняно із тими, які мене чекають… Від однієї цієї думки уже захоплює дух, хочеться жити, думати, розуміти, спостерігати…

Сьогодні було похмуро із незначними проясненнями, часом накрапував дощ, весь день віяв порівняно сильний, різкий, але теплий вітер. Температура повітря у середині дня становила +20».

Ввечері: «Тато, коли вернувся з рейсу, чогось поліз на коня, упав ізламав пальця, іми їздили у райлікарню накладати гіпс, вітер увечері посилився».

У Славка знову зав’язана на животі сорочка, а в руках м’яч. Я копаю садка, і він запитує, чи мені ще багато.

– Від того куща і донизу, – показую я на нескопане, але він і сам бачить.

Того садка ми копаємо раз у два-три роки, або й два роки поспіль, як тепер. Переважно мама копає сама або з тіткою, тато до того не пхається, а вона дуже хоче розвести у ньому рівну густу траву. Але у садку забагато дерев і кущів, і це шкодило траві, через це вона росла нерівномірно, і врешті-решт її перемагала глуха кропива упереміж із диким трояном.

Славко мовчки бере другого городника, з тих, що влітку у нас завжди стоять сперті на стіну хліва біля хвіртки. Цю хвіртку у високому, щоб не перелітали кури, паркані ми ще називаємо «дверима». Вона й справді схожа на двері, і, починаючи з весни, над подвірком лунають мамині, а то й татові, чи й навіть мої вигуки:

– Хто відкрив двері на город? Бо кури вже там!