Олександр Вільчинський - Криївка

– Чого ти?

– А чого «игикаєш»?

– Нічого… А потім аж до Києва втікали… Вони всі, кому тоді вісімнадцять було, із села пішли. Після того як гетьманці побили одного хлопця, що просто сидів на лавці і злякався їхніх коней, кинувся утікати… То вони його догнали і посеред села… Сход зібрали і напоказ випороли нагайками.

– То ще треба розібратися, що то були за гетьманці? Може, вони людей навмисне били, щоб посіяти ворожнечу… – сопе Славко. – Бо ж перед тим панський фільварок розібрали, розтягли, хто що зміг, то гетьманці приїхали назад збирати розграбоване. Виходить, вони були за панів?

– Але дід казав, що він тоді нічого не взяв, коли фільварок розбирали, і баба казала, що нічого…

– А потім він ще й у Криму був, Перекоп брав, а в Одесі від тифу ледь не помер… Йому тоді було тільки двадцять років. Уявляєш, як він вертався після тифу, після того як воював… До Проскурова на якомусь поїзді зверху, а далі… По селах їсти просив, у копиці ночував…

– Тоді Хмельницький ще Проскуровом називався? – не проминаю я нагоди показати свої пізнання.

– Ще раз скажи! – морщиться Славко і продовжує: – Тоді дід пішки із Проскурова…

– Иги!

– Ще раз игикнеш, щолбана дам, от побач! – буркає Славко і далі продовжує дідову історію: – У Збаражі в тюрму посадили, але завезли копу яєць і пуд масла й викупили, з тією умовою, що він піде служити у польську армію. Але ти чув, як дід на лавці розказував, як командували у польській армії: «Пий чай і одівайсь!» – то вже він сплітає… Не могли у польській армії такі команди давати… – хмикає двоюрідний брат.

І все ж дідова історія, з усього видно, його неабияк надихає, і я, озираючи то ліс, то долину Горині, то хатки позад нас, знову слухаю про службу діда Лук’яна у польській армії інтендантом, у Кракові і Варшаві. І про ті гарні черевики, у яких він прийшов із «войска» і за які, за бабиними словами, вона його і полюбила…

Ми стоїмо на високій межі на самому вершечку горба, Славко піднімає тверду грудку землі й, жбурнувши у двох ворон, що стрибали по чиїйсь, посадженій замість викошеного на пашу ячменю молодій кукурудзі, продовжує.

– Бач, якби не ті черевики, то, може, і нас не було б, наших батьків і нас, – піднімає ще одну грудку Славко, але не бачить, по чому кинути, то кришить її пальцями.

– Але ж бабу ще Ріхтер міг застрелити, коли вона отут йшла із Позіхайла, а він їхав Глинками на бричці, а куля у рядні з травою застрягла, – згадую я відому бабину історію.

– Але ж мами наші вже тоді були, – слушно заперечує Славко. – А перші німці з Вікнин ішли, – показує він рукою на Попову Гору. – На роверах приїхали… Якщо хочеш знати, дід мені казав, з ким він тоді з фронту втік. Я навіть знаю, з яким дядьком вони разом пробиралися, тільки забув його прізвисько, колись покажу… – осікається Славко. – Ну йдем, а то хлопці чекають, – кидає він, докришуючи в руці вже третю грудку.

Починається найбільш проблемна частина дідової біографії, дезертирство і сидіння у комині, і на цьому моменті двоюрідний брат завжди морщить лоба і зітхає по-дорослому:

– У ліс іти він уже був трохи застарий, – щоразу одне і те ж на цьому місці каже Славко.

– А дід Степан? – Мені цікаво слухати, і я повертаю тему на іншого діда, вже тільки Славкового, бо це його тата тато.

– Дід Степан ще старший, його на фронт не брали. Він у Першу світову в окопах насидівся, а потім, як полк українізувався, ще думав, куди йти: до Петлюри чи до баби?..

– Якої – Фросини?

– А якої ж іще?.. А наш дядько Павло був у мельниківцях, тоді воював у Червоній армії, у Німеччині після війни служив, а потім ще й на Колиму попав, коли про мельниківців донесли…

– Та ну! Я й не знав…

– Ти ще багато чого не знаєш, – сопе Славко, його чоло вкрили великі краплі поту.

Він останнім часом потіє все більше. Каже, що то через тиск, що у нього щось із тиском, і треба лікуватися, бо в армію не візьмуть. Йому ніяково через оцю його пітливість, але я вдаю, що не помічаю… Ми вже входимо в ліс, уже видно галявину Позіхайла. Славко слинить пальця й піднімає вгору, притримує мене рукою і прислухається, принюхується.

– Чуєш? Вони вже тут?

Я також прислухаюся і принюхуюся, але нічого не чую, крім ледь вловимого запаху диму…

– От тепер чую – це дим, – кажу я.

– Так, вітер у наш бік, – зітхає Славко. – І вчи, і не вчи – однаково. Вони уже виказали, вони вже трупи. – Давай зайдемо зненацька… Пішли тихенько.

Ми вертаємося метрів на десять, перестрибуємо рів, а далі, крадучись, переходимо від дерева до дерева. Коли до галявини залишається метрів десять і Володька з Грициком, схилившись над шматком газети, кожен своїм ножиком продовжують із двох пачок сірників стругати сірку, ми стрімко вибігаємо з-за дерев і накидаємося на них.