Олександр Вільчинський - Криївка

Як правило, хто гукає, той і біжить виганяти курей.

Славко починає знизу, мені назустріч, і хвилин за двадцять ми уже стоїмо спина до спини, тепер і я можу зав’язувати сорочку на животі.

– Городника також візьмемо, – каже Славко і, зваживши в руках обидва, мого залишає під стіною, а свого простягає мені. – Вперед! «Ірокези» свої ворота вже поставили, – каже він, і ми через город прямуємо на Позіхайло.

– А хлопці? – кладу я городника на обидва плеча, а руки звішую зверху.

– Хлопці вже, може, й там. – Сорочка на Славковій спині, як і на моїй, ще мокра від копання. – Так, план такий… – продовжує він.

І я слухаю, по пунктах, що після чого.

– Твоє завдання, – каже Славко саме у той момент, коли ми з городу вилазимо на високу межу, а далі, за межею, через стерню, вже можемо йти поряд. – Твоє завдання, – повторює він, – поки ми з Володькою будемо шукати штанги й перекладини, твоє завдання – це ваше завдання разом з Грициком – викопати дві ямки, поки ми з Рудим вирубаємо і принесемо…

– На ворота?

– На ворота…

– Добре, – погодився я. – А городник один.

– Вистачить і одного, – сказав Славко.

– Ясно.

– Дивися, часом буває, що і тут дощ також може вимивати гільзи, – показує він під ноги, коли ми переходимо дорогу. – Хоча тут ще не так, під горбком більше…

– На Шкільній більше, – кажу я.

– Ну, на Шкільній, зрівняв!.. Після зливи, напроти діда Матвія, ще торік Пудель патрона найшов. Розривного, дун-дун…

– Дун-дун, – повторюю я вслід за Славком, наче стукаю ложкою по баняку.

– А дядько Тарас тут затвора викопав, без бійка, правда, але на бригаду приніс, і Сидір у нього випросив.

Мені подобається, коли Славко починає про зброю чи про щось військове. Бо це, мабуть, єдине, що його насправді цікавить, можливо, навіть більше, ніж Оля Бараболиха, і навіть більше, ніж наша організація, хоча й існує вона лише у його голові. Він багато знає й уміє розказувати, і коли він каже «патрон», – в моїй уяві уже і клацання затвора, і димок від пострілу, і той малюнок у моєму старому зошиті з математики, де Славко якось почав малювати англійського танка часів Першої світової… Усе це одразу перед очима.

– Володька нині обіцяв самопала принести, – раптом, по-змовницькому озираючись, каже він.

– Самопала? А де?..

– У Гвоздика виміняв.

– Та-а, у Гвоздика мідна трубка.

– Каже, з прикладом зробив. Побачимо… Дивися! – Ми вже майже на горбку, і Славко показує мені рукою повз Попову Гору десь на Передмірку. – Дід Лук’ян казав, що там стояла батарея, на горбку під Передміркою, і стріляли на Матіївці.

З горба вся долина Горині – як на долоні: і Загоринь, і навіть ще далі – Снігорівка у мареві. А за річкою у Передмірці хатки біліють, і свічечка дзвіниці посеред села, майже на одній лінії із нашою церквою. А на південному сході, у Боруках, також хатки біліють, і також купол церкви і свічечка дзвіниці поруч, а ще далі на схід – то вже велика труба лановецького цукрового… Ліворуч – обрій заступає ліс, а за лісом Гринівці і Матіївці.

– Гм, з Передмірки на Матіївці? – повторюю я.

– Хіба то далеко! Ж-ж-ж-ж! Пу-ф! – описує рукою велику дугу у повітрі Славко.

– То що, снаряди перелітали через село і через ліс?

– І через село, і через ліс. Але тоді ще лісу такого не було, були пеньки. Тільки Бучина одна й була… Це була петлюрівська батарея, – наче з викликом кидає Славко.

– А в цю війну?

– Ні, в цю уже не стріляли, – відповідає він, і мені подобається оте його тверде «ні».

Це у нього від мами, моєї тітки, вона також саме так і каже, бо всі інші у нас, як правило, нєкають.

– А ти бачив ту гільзу, що дід на ній косу клепає? – продовжує Славко. – То ще з Першої світової лишилася…

– І у діда Степана така є, і ще кварта з гільзи…

– Так, і в діда Степана така сама гільза, і кварта з гільзи, бачив? Також ще з тамтої війни… А з цієї то у нашого діда лише змійка із самогонного апарата. З того літака, що впав посеред села, його люди просто на запчастини розібрали.

– Але ж дід у комині сидів, – нагадую я.

– Не бздякай уже хоч… У комині то вже потім, – оглядається Славко.

Він іде межею поперед мене, балансує руками на вузьких місцях, я бачу його змокрілу від поту сорочку і шию, так само спітнілу.

– Ти не забувай, ще у тамту війну дід Лук’ян із Будьонним до Варшави дійшов! – показує рукою десь на Бучину Славко. – А потім утікали ще скоріше, ніж наступали…

– Иги, знаю! – буркаю я.

– Иги, иги… – передражнює Славко.