Олександр Вільчинський - Криївка

Володька вагається найдовше, навіть відкриває рота, щоб ще щось заперечити, але, мотнувши головою, наче лошак, що відгонить ґедзя, кидається нас наздоганяти… Але все одно не так воно все темпом робиться, як хотілося. Бо Грицик ще хоче їсти, і ми його чекаємо. А Володька тим часом ще біжить додому за братовим кастетом, і ми потім ще чекаємо його. Той кастет, я його якось бачив, то просто плаский олов’яний злиток із чотирма дірками для пальців. Це з того акумуляторного олова, що його старші хлопці тирили на бригаді, а на Позіхайлі переплавляли.

Без Володьки Славко вирішив не викочувати моцика. Щоб не виказати своїх намірів, на випадок, якщо б Грициків тато ненароком приїхав з поля на обід і не зіпсував усього.

А якби він приїхав, а моцика вже нема, то Грицик ще міг потім сказати, що їздив ним красти конюшину для кролів. До тієї конюшини, що під лісом біля високовольтної, старий дозволяє йому брати їхнього «Іжа», як вони кажуть, і Грицик, набивши конюшиною мішка, ховає його у колясці.

Нарешті вертається Володька, хоч і без кастета, каже, що не знайшов, і ми випихуємо моцика на сошу. У Грицика лише дві пластикові каски: одна синя, інша зелена. Одну він одягає сам, іншу простягає Славкові. Але Славко віддає її мені.

– А раптом злетиш, – каже він. – То хоч голову не поб’єш!..

– Иги, спасібо! – відповідаю не без іронії.

– Нічого, срака – то не голова, – додає Славко.

Ми вже домовилися, що я, як найлегший після Грицика, сидітиму позад нього на колясці, звідки й справді можна злетіти. Володька – позад малого, а дорогою назад вони поміняються, бо Грицик як власник транспортного засобу мав право вибирати… Отож, коли вернувся Володька, залишається моцика лише завести, і ми його заводимо.

Правда, це виходить також не з першої спроби, бо акумулятор слабенький, доводиться пхати. І ми пхаємо від Грицькових воріт, добре, що він живе на узгірку, майже до Філикової криниці, поки нарешті не зачмихав.

– Сідайте! – у касці, із закоченими рукавами, газуючи на холостих оборотах, командує малий.

– Ну що, тримайся! – шкіриться своїми щербатими до мене Славко, і я тримаюся однією рукою за край коляски, а іншою за спинку сідушки, а Славко ще спочатку пробував притримувати мене за руку, але йому це було не зовсім зручно, то, коли поминули автобусну, відпустив.

Але найгірше було те, що я не подумав нічого підмостити, бо ж сидів на голому залізі і відчував сідницями кожну ямку. Врешті-решт, при кожному гойданні піднімався на ногах і так проїхав чи не половину шляху, вже й не знав, коли приїду назад, і вже, якщо чесно, був не радий, що кинув цю ідею із рейдом ворожими тилами.

– Ну як, Олюню, цель блізка? – гукає до мене Славко, коли ми скочуємося із рибгоспного горбка і Грицик ловить перші ями на боруковецькій греблі.

– Йо-х! – мої кишки підскакують до горла.

– Мінне поле… – коментує Славко і ще щось додає, але вітер відносить його слова.

– Будемо їхати назад, скупаємося! – кидає Володька, оглядаючи плесо величезного, на ширину всієї долини ставу із білими чайками-риболовцями, що парять у повітрі, й цятками диких лебедів оддалік.

– Ага, і риби наловимо! – кидаю я, тримаючись із останніх сил, хоч їм усім весело.

Біля старого, ще дерев’яного млина Грицик, пропускаючи зустрічного «ЗІЛа», з’їжджає на обочину і ловить колесом від коляски чи не найбільшу ямеру за всю дорогу.

Славко ледь не вилітає з коляски.

– Фуг-гас! – коментує він.

А що вже казати про мене: на скулених ногах, ледь тримаюся заціпенілими руками… Нарешті починаються каштани, справа доріжка – там клуб і школа! Далі – пошта, пам’ятник… Біля автобусної два хлопці змірюють нас здивованим поглядом і ще довго дивляться нам услід.

– Прямо догори, – скеровую я Грицика перед розвилкою. – А тепер направо, як на Вишнівець!..

А ось і Марійчина хата, стара і нова, і криниця, і те дерево, за яким я ховався… На подвір’ї нікого, лише якісь кури та індики перед хлівом. Зліва церква, справа – униз, до річки, пішла вуличка. Грицик зупиняється. Нарешті приємне відчуття тверді під ногами.

Але Грицик у цей момент робить непростиму помилку. Він також злазить із моцика й виймає ключ із запалення, й апарат глухне.

– Ти шо, баран! – першим усю проблемність нашого перебування на ворожій території із заглухлим мотоциклом усвідомлює Володька.

Славко хоч і найкраще з нас б’ється, але в техніці він приблизно як і я, і деякий час мовчки слухає суперечку асів. Бо Грицик за «козла», звісно, платить тим же, а ще каже, що поки їхали, акумулятор уже, може, й підзарядився. Але ще через кілька реплік і після Славкового грізного: «І що тепер?» – після чого в інших випадках часто йшли потиличники, все ж зізнається, що ключа висмикнув випадково, за звичкою.