Олександр Вільчинський - Криївка

Там і справді видно постать із рушницею наперевіс, що відділилася від машин на березі й у типовій для цього берега позі чаплі чалапає через поросле кропивкою та кущами лепехи мілководдя.

– О, диви-диви, впала! – раптом обоє вони зриваються, і Славко показує пальцем на ледь помітну чорну цятку, що спершу каменем падає донизу, але над самим очеретом знову змиває догори.

Качки також хитрі, й у них либонь своя тактика.

– Дебіл, промазав!

– Бляха! Диви, як низько… Крижень і дві качки зліва! – І тієї ж миті до наших вух долітає характерне посвистування качиних крил. – От би, бляха, двостволку!.. – розмахує руками Рудий. – Бах-бах! – стріляє він, витягнувши руку й склавши два пальці, як з «вертикалки».

– Бах-бах-бах! – лупить і Славко з «п’ятизарядки».

– Бах! Ба-бах! – а це вже й Грицик їм услід, малий аж присідає, каже, що йому так краще цілитися.

Він раз коло дошки також присів, коли контужений Воробей дав йому указкою по лобі. А Грицик присів і вже не встав. Воробей його за комір шарпав, шарпав, та так і виніс із класу навприсядки, із скуленими коліньми, Грицик немов закляк. Тоді ще старого Грицика викликали.

Однак я не стріляю, зовсім не хочеться. Та й інші скоро перестають. Торік ми всі гатили із куди більшим азартом.

– Та пішли, бляха! Поїхали! – першим не витримує мовчанки Володька, і наші голови мимоволі повертаються до Славка.

Але той начеб не чує й складає мовби для свисту губи: «Чіу! Чіу!»… «Чіу!» – повторює ще раз, це у нас вважалося пострілом мілкашки. Славко стріляє й одночасно збиває шматком стального дроту, підібраного на алейці, вершки бур’янів.

Звичайно, як би я не ховався, а він у першу чергу помітив, що мені зовсім не до качок. Мій погляд звернений поверх плавнів, де за ставом видніється куток Боруків, якраз той, де церква і Марійчина хата. Якби у нас був вертоліт, як у «рибнадзору», і можна було трохи політати над плавнями і над Марійчиною хатою також, лише це, можливо, мене і заспокоїло.

Ми з Володькою дивилися на Славка, Славко – на малого Грицика, а той зиркає на нас:

– Бу-бу! – понуро надуває щоки й лупить по тих же бур’янах, що їх сік Славко.

Малий усе ще впирається. Дорогою до шкільного двору я спершу навіть обіцяв йому свого старого лука і стріли із бляшаними наконечниками, а Славко – патрона від мілкашки, з тих трьох, що у нього були, які він виміняв колись у старших хлопців. Але Грицик із кислим виразом віднєкувався. Тоді Славко зупинив нас і, піднявши два пальці, сказав:

– А хочеш бути генеральним бунчужним?

– Шо-шо? – недовірливо перепитав Грицик, і Володька одночасно з ним також здивовано «шошокнув».

– Генеральним бунчужним два рази не пропонують, ти будеш тримати бунчук!..

– Тримати бунчук? – усе з тим же кислим виразом зиркав з-під лоба Грицик.

– Символ влади, ми зробимо його із кінського хвоста, причепимо на піку, і ти будеш його хранити…

– Ггг? – задумався Грицик, було видно, що піка із кінським хвостом вразила його більше, ніж лук і патрони. – Але… але я не хочу, – так само з-під лоба кидав він тоді косі погляди на Володьку, мабуть пам’ятаючи свою викручену руку.

Навесні Рудий викрутив йому руку всього лиш за те, що Грицик не хотів показати, що в кулаці. А там нічого й не було.

Ми знали, що малий Грицик упертий за двох, але щоб аж настільки! Він погодився ще зранку взяти татового моцика, щоб ми поїхали ним у Боруки, але відмовлявся пускати за кермо Володьку, а той також ставив свої умови:

– Тоді я не їду, що я там не бачив?..

Славко ж вважав, що без Володьки з двома «малими» у Боруках більше шансів нарватися.

– Та що ти як малий? – ще пробував умовляти він Володьку.

– Я їду туди, він – назад, – повторював як завчене той.

– Нє, я туди і я назад! – ставав у позу Грицик.

– Знаєш, тоді я не їду, – знову починав своєї Володька.

Але коли Грицик чує про бунчужного, про кінський хвіст і піку – це, либонь, справді вражає його уяву… Ми деякий час мовчимо, Славко навіть перестає сікти дротом бур’яни. Грицик з-під лоба глипає то на Рудого, то на Боруки з того боку долини, то на мене із Славком, і нарешті голосно шморгає носом.

– Ну добре, – видушує він із себе. – Але до піки ще й лук зі стрілою, і патрона, і я – туди… – майже верещить він на тлі бур’янів, шкільних беріз і плавнів у долині.

– Иги, добре, – погоджуюся я, поки він не передумав, і відчуваю, як серце починає пришвидшено калатати.

– То поїхали, – не роздумуючи, швидким кроком рушає зі шкільного Славко.