Олександр Вільчинський - Криївка

– А хто у вас старший? – несподівано цікавиться дівчина.

– Бригадир чи хто? – перепитує Петро.

Але поки він думає, Володька й видає все, що треба й не треба: що бригадир у нас Грабинка, але він зараз свою хату мурує, всіх мулярів і піднощиків туди забрав, а ми ось тут без цементу, бо ключа від причепи також нема.

– Гей-гей, не слухайте його, він видумує! – озивається від стіни дядько Ладик. – Ми тут стіну муруємо, – так що-небудь, аби ляпнути.

– Ага, китайську, – знехотя коментує Славко, дивлячись кудись у небо над головою.

Прямо над нами, високо у блакитному небі, біла цятка літака… Я просто дивлюсь на Славка, що знову сидить зверху на бочці, й услід за ним також піднімаю голову. А через мить до наших вух долітає рівномірне віддалене гурчання.

– То хто їде за ключами? – нагадує нам дядько, але, так і не дочекавшись відповіді, витрушує зі свого мулярського кошика мішка й бреде уздовж стіни до щілини між нею і парканом.

Ми знаємо, що він подався рвати кролям конюшину. Він так щодня робить, і кролі у нього на цій конюшині вже, мабуть, розгодовані, як телята… Потім він прив’яже мішка до багажника велосипеда й чекатиме обіду, аби відвезти додому, а після обіду буде ще один мішок, а у кошику – цегла. «Для рівноваги», – каже дядько, так по цеглині не те що на собачу будку, а й на туалет мурований навозити можна.

– А ми тут маємо свого, тового, кореспондента! «О. Татарчук», чули? – гигикає Володька й показує на мене пальцем, а я відчуваю, що починаю червоніти.

Дівчина здивовано глянула на мене, а я подумав: добре, що були дощі і пізня отава пішла в ріст, хоч не видно моїх порваних на гульках кедів.

– То ви заходьте до нас в редакцію, чого ви ні разу не зайдете, я опрацьовувала ваші дописи, – посміхнулася вона до мене. – Заходьте, ми вам дописи будемо давати…

Від такої до себе уваги і від цього «ви» з уст незнайомої дівчини я вже просто горів вогнем і лише стискав кулака у Володьчин бік.

– Заходьте-заходьте, не соромтеся! – не вгавала дівчина, бачачи мою ніяковість, але я вже й очі боявся підняти на неї.

Чомусь найбільше мене бентежила присутність Петра, перед ним я не хотів виглядати ніяким «кореспондентом».

З репродуктора вирвався на волю і тієї ж миті обірвався тужливий акорд. Парило. До дощу ще треба встигнути скупатися, подумав я.

– Втілюючи в життя історичні рішення… – знову про своє озвався репродуктор, але на нього вже ніхто не зважав.

– То ви кажете, що замість колгоспної конюшні всі у бригадира хату мурують, – наморщила носика дівчина, бо на фермі, викачуючи гній, затріскотали транспортери, і вітер був з того боку.

– Може, навіть всьой тиждень тамки будуть, – сказав Володька.

– Я придумала! Ви напишете листа нам у редакцію, ну, про ці порядки, – зіпнулася на пальчики, щоб побачити простір за стіною, але це їй, мабуть, не вдалося. – Ви ж, я бачу, не боягузи!

– Гино, Вєрка йде! Петро! Чесне слово, – показав пальцем на дорогу Володька. – З дойки…

– То ваша ферма таки там? Хоча тепер уже і так чути, – торкнулася пальцем кінчика носа дівчина.

– Гірники Кривбасу, перевиконуючи плани… – викашляв із себе репродуктор.

– А чого? Дівчина правильно каже, – забичкував об підошву цигарку Петро. – Якщо вмієш, напиши… А якщо треба, то підписуйте мною, – скривив він гримасу, що мала означати посмішку. – Всьо підписуй, їден хрін! А я колись також газетку випускав. Тушшю лінійки наводив. Тільки давно те було і далеко звідси, – похитав він головою, кивнув на темніючі за стіною вершки лісу. – Три тисячі кеме на сєвєр, там і тепер макарони безплатно дають… Словом, пора полуднувати, хлопці.

– То що, гукнути? – єхидно киває у бік Вєрки Володька.

– Тс-с! Ви мене не бачили. Піду гляну, як Ладко конюшину краде. – Петро схоплюється і, згорбившись, бреде під стіною.

– То пишіть нам і читайте газету, – каже дівчина і собі прямує до дороги.

– Та нічого вона не напише, не переживай, – кидає їй услід Славко.

– А я й не переживаю…

– А пам’ятаєш, як ти про наш духовий написав, а вони там вкінці ще дописали, що хлопці з радістю ходять на репетиції… А Зозулині ще хотіли тебе за це бити, бо їх потім Воробей на ті репетиції мало не щодня почав гонити… – проводжає він поглядом дівчину.

– Ага, духовики! – гукає Володька і ще щось хоче додати, але брат наставляє йому під носа кулака.

– Славку, але ж у мене такого не було.

– Знаю, що не було, вони й тепер мо… можуть…

– Хлопці, а кошики! – вже шипить цього разу Володька, коли Петро зникає у щілині між стіною і тракторною.