Олександр Вільчинський - Криївка

У Олі смішне вуличне прізвисько – Бараболиха, бо на них так кажуть, і може, Славко цього найбільше й стидається? І хоч вечорами він зникає, зате майже всі дні впродовж літа ми проводимо разом: я, він і Володька. Лише малий Грицик не з нами, а зі своїм старим у полі, і бачимо ми його хіба у неділю, та й то не в кожну. Ми працюємо піднощиками у колгоспній будбригаді, калатаємо розчин, носимо цеглу або копаємо рови.

Чомусь, коли тільки хмариться, Грабинка, наш бригадир, видає наряд із риття ровів. Часом ті канави нам доводилося засипати назад, і за це ми з Рудим не любимо їх копати. Славко в душі, може, також злиться, але не подає виду, каже, що такі безглузді роботи найбільше загартовують і тіло, й дух. А для нашої організації – це якраз те, що треба.

А то якось Грабинка сказав, що у нас буде новий муляр. То було десь на третій день, як ми вийшли, ще на початку літа. Невдовзі він і з’явився, і виявився нормальним дядьком. Нам одразу сподобалося його прізвище – Козир, та й ім’я також – Петро. Ми так і називали його просто по імені, хоч він і годився нам у батьки… Він майже одразу став розважати нас теревенями, і ми до нього так звикли, що Славко вже навіть подумував відкритися перед ним з організацією. Бо відколи з’явився Петро, улюбленим нашим заняттям було слухати його історії, а ще він нас учив, як краще сачкувати.

Крім Петра з мулярів ще був дядько Ладик – штунда і старий Джуджа, який коли щось казав, то постійно облизувався. До них нас прикріпили ще з першого дня. Ми мурували стіну, що мала відділяти нову конюшню від поля, але у колгоспі на той час будувалися й інші об’єкти, та й поза колгоспом також, то із старших постійно з нами була, крім цих трьох мулярів, ще тітка Горпина, огрядна і криклива, наша із Славком далека своячка. Дуже огрядна, не йде, а котиться, вона також з нашої вулиці, але за видолинком.

Вона також калатала з нами той розчин і щоразу нагадувала нам, на скільки відер води треба вапна й піску, хоч ми ці пропорції уже й так знали напам’ять. Воду ми напускали у відра із залізної бочки, яку нам притягав трактор. Тітка й загітувала маму дати мене на літо у буд-бригаду. Бо Славко з Володькою вже другий рік тут, вони ще тракторну бригаду будували, а я вже цього не застав.

Старшим був дядько Ладик, він сам себе призначив старшим, але Грабинці було те на руку Бо Грабинка паралельно із стіною ще будував собі хату й частина мулярів з піднощиками працювали в нього, а Ладик прикривав його тут. Правда, Володька, як найбільш язикатий із нас, починав під’юджувати і Ладика, інколи вже із самого ранку.

– Ну, то як? Діла ниньки не буде? – запитує він, тільки-но доходимо до стіни, а ми ж із ним із однієї вулиці і часто разом приходимо.

А дядько Ладик щоранку приходить першим і починає з того, що викладає камінці. Бере їх по одному з купи і, сопучи, припасовує на стіні, а то ще й чвиркає замашкою сокиркою, стесуючи зайві канти. «У мене око – як ватерпас», – любить примовляти. Через те чвиркання він Володьці й не відповідає.

– Усі в Грабинки біля хати, а ми тут якого? – підігрує йому Славко, що цієї миті також виходить із-за стіни.

– А у Грабинки вже ж хата є! – хлопці все розігрують як по нотах.

З’являється старий Джуджа, але він недочуває і майже не бере участі у наших розмовах, хіба йобкає, коли Володька йому в мулярського кошика кельму розчину хлюпне і той до кінця дня затвердне як камінь.

– То ж він зятеві ставить. Тому лисому, із Збаража, що з естрадою по весіллях їздить, – пояснює з-під стіни Славко.

А дядько Ладик, аж іскри скачуть, так сокиркою чвиркає. Йому й відповідати за Грабинку ніяково, бо ж, якщо подумати, то яке його діло? Але ж, з іншого боку, саме його бригадир попросив про всяк випадок прикрити й дивитися, аби тут коло стіни також щось робилося.

– То всьо, по домах! – командує Володька.

– Як то по домах? Як то? – вдає здивування дядько. – Ви що, а робота?.. Хлопчики, так не можна, – він знає, що принесе свої тілеса тітка Горпина і всій дискусії кінець, робота одразу закипить.

Але тітка цього дня все не приходить, і дядько Ладик нарешті згадує, що Грабинка і її до хати забрав.

Ми й самі звечора чули, як бригадир її кликав, а відтак і дядько згадує й розуміє, що сьогодні його чекає нелегкий день самому давати нам раду.

– Ану-бо будіть того лайдаку і помалу до праці! – киває на купу гравію дядько Ладик.

Ми аж тепер помічаємо, що за камінням на отаві спить Петро, хоча ми його між собою частіше називаємо на прізвище – Козир… Ми неохоче виконуємо дядькові вказівки, але будити все ж треба. Він тут ось так не вперше досипає, і ми його не вперше будимо. Для цього у нас є три способи: або по черзі поціляємо камінчиком, поки хтось не влучить, або хлюпаємо із мідної кварти, що висить на бочці. Але найпростіший спосіб складався із трьох слів.