Олександр Вільчинський - Криївка

Тут, у плавнях, що їх у нас ще називають «сплавами», є і протоптані стежки, і цілі «дороги» для човнів, але ми ломимося навпростець. Ми працюємо в основному коліньми й животами, нагинаємо стебла, а за нами вони знову випростовуються. Крім очерету, тут багато й інших водяних рослин, але найгірше – рогоза, якої треба остерігатися, бо ж листки у неї – як гострі леза…Час від часу ми зупиняємося й прислухаємось – і знову вперед. Я бачу Славка, але не бачу Володьки, який лівіше і, здається, трохи спереду, бо коли Славко робить знак рукою і ми завмираємо, то чуємо бовтання, що віддаляється.

Долаючи зарості, я спершу трохи злюся від думки, що якби ми не полінувалися і полізли до острівців через плавні, то, може б, і досі спокійно ловили… Але, згадавши про жабу, яку мав з’їсти, одразу ж і перестаю злитися. У цей момент і гукає оте Славкове сакраментальне:

– Вудки у воду!

Я знаю, що він остерігається облави, і жбурляю свої вудки не задумуючись, і Славко це бачить.

– Потім знайдемо… – кидає він.

Якщо ми вийдемо без вудок, вони не матимуть, за що причепитися. А інакше за кожну вудку можуть впаяти штраф… Тоді я ще не знав, що більше своїх вудок не побачу, хоча Славко про свої казав, що знайшов. Ще пам’ятаю, що у цей час із села, десь від найближчої до плавнів Кутраневої вулички, долинуло жалісливе дзижчання циркулярки…

Рудий Славкової команди не чув, принаймні він сказав, що не чув, і коли ми його нагнали вже на протоптаній якраз між Кутраневою саджалкою і Гуцалом стежці, він був з вудками і рибиною у мокрій ситцевій торбині. Ми вирішили виходити аж коло Гуцала й ломилися плавнями ще метрів із сто, поки вони нарешті почали рідшати й очерети знову переходили у лепеху.

Ніхто за нами не гнався, у плавнях це виглядало б просто безглуздо, але й на стежці, що йшла понад ставом повз людські городи, нас також ніхто не чекає. І все ж ми ще пару хвилин перечікуємо в очереті, роззираючись вздовж стежки й прислухаючись до переливів циркулярки, перш ніж чалапаємо до берега, й одразу до Гуцалової криниці.

Бо кажуть, щоб не взяла короста, треба відразу обмитися холодною водою з криниці. Не впевнений, чи це допомагає, короста раз бере, раз ні, але ми миємося щоразу. Краще натерти шкіру оцтом, але до оцту треба ще добігти. Тому я завжди спочатку водою, а тоді вже й оцтом, якщо не забуду… Хоча короста вже разів із вісім чіплялася, і цього літа вже раз було. Це такі прищики із головками, то я навчився, як з нею боротися. Я ці головки здираю і припікаю одеколоном, або йодом, або тим же оцтом. То воно ще зо два дні після того посвербить і зникає…

А Славко завжди одним махом обливає себе з відра. Піднімає його над головою і виливає на себе, я також часом так роблю, але все ж руками потерти по ногах від корости надійніше… Проте тільки-но ми намірилися до криниці, як знову: «Стоп!». На спуску перед криницею Вороб’їв «запор» кольору дитячого поносу, або як ми його ще називали – «тигр», із цеглою під заднім колесом… Він викотив його з вулички, вочевидь, щоб помити. А потім ми побачили й Вороб’я із двома відрами й залягли на пастівнику за перелазом. Може, і він нас побачив, але виду не подав. Витягнув двоє відер води й знову поніс під горбок.

– Ану-бо, почекайте! – кладе свої вудки й торбину з рибою Володька і починає вихитувати із перелазу дошку.

Ми із Славком дивимося на нього і не розуміємо його задуму, поки він, швидко вихитавши дошку, не перестрибує за перелаз і патичком, якого підбирає тут же, не починає нагортати на дошку ще свіжі коров’ячі пляцки, один, а потім ще один.

– Та ну його, Рудий, перестань! – каже Славко, але вже пізно.

– Батарея, вогонь! – командує сам до себе Володька і з неймовірною вправністю використовує дошку щось на кшталт пращі.

Свіже коров’яче лайно, описавши в повітрі дугу, смачно ляпає на заднє бокове скло й дверцята «тигра». Рудий одразу ж перестрибує назад, так само швидко вставляє на місце дошку, хапає вудки й рибину, і ми, згинаючись за кущами, замість іти в обхід, попід городами вертаємося стежкою назад до Кутраневої саджалки.

– То дурне ти зробив, і для чого так по-дурному світитися? – злиться Славко.

– Та Воробей!

– Ну Воробей! Ми вже й так засвітились. Коли що, то дивися… За це ти також можеш з’їсти жабу, – уже не так зло, але твердо каже Славко.

– Ага, а він з’їв? – киває на мене Володька.

– Він само собою…

– Я б з’їв, якби не Михтон. А тепер не буду, – подаю голос і я, але Славко мене начеб не чує.