Олександр Вільчинський - Криївка

Довелося шукати інше місце, і бажано, щоб десь ближче до Марійчиної хати. Таке місце я знайшов у інших кущах перед старим ще дерев’яним млином у кінці греблі. Той старий млин, якого ще баба Христя пам’ятає старим, і добре зберігся, і працює… Я ще колись раніше звернув увагу на ці кущі, і тепер мені ця схованка видалася надійною.

Цього разу я йшов уже з квітами, але у темряві зовсім не боявся, що мене з ними хтось побачить. А коли при вході у село трапилися дві зустрічні вантажівки, то просто заховав букет за спину… За поворотом на Вишнівець знову пройшов повз нову й стару хати, але перший раз мовчки. А коли вертався, запхав у хвіртку свій букетик, і так тихо, що навіть собака не загавкав. Він уже загавкав, коли я засвистів. Знову неголосно і знову старався із переливом. Але у темний садок, з якого чкурнув минулого разу, уже не йшов. Я став за деревом, здається, огрядною ялиною, що росла при стежці у садок…

Проте мене вже чекали.

– Гей ти, виходь! – чую я спокійний і, як мені здається, зовсім не агресивний окрик від силуету, що раптом з’являється з темряви.

Цей темний силует видався трохи іншим, ніж той, у садку, від якого я тікав, а через мить фари машини, що виринула з-за повороту з боку Вишнівця, освітили високого хлопця із дещо незвичною поставою. Він, як мені здалося, якось занадто горбився, вбираючи голову в плечі. Я відчуваю, як лоб одразу стає мокрим і спина також, аж сорочка прилипає, добре, що у темряві цього не видно.

– Виходь, не бійся! – повторює він свій окрик. – Бити не буду! – І сам поволі рушає у мій бік.

– Я й не боюся…

Мені не залишається нічого, як вийти.

– Чого сховався, я тебе бачив, ще як ти тільки прийшов. – Він підходить ще ближче, і я вже можу краще його роздивитися.

Він дещо вищий, ширший у плечах, ось тільки занадто сутулиться. Волосся темне, підстрижене «пальмочкою». На ньому коротка шкірянка, розкльошені штани і, напевне, модні туфлі.

Я зрозумів, що у мене проти нього жодних шансів, та й випробуваний шлях втечі – через город – він мені також перекрив, але будь що буде!.. Якщо доведеться робити ноги, то центральною вулицею, у всіх на очах. Та чи й далеко я втечу, чи не перехоплять мене там, чи, може, вже чекають?..

– Я й не ховаюсь, – відповідаю після деякого вагання.

– А ти звідки?

Тут я ще надовше задумуюся, витираю піт з чола, але все ж видушую із себе:

– З Борівки.

– Так і думав, – каже він. – А тебе як звати?

– Алік, – уже відповідаю, не задумуючись, один із варіантів свого імені, що видається мені найбільш відповідним моменту.

– Алік? – перепитує із деяким здивуванням. – А мене Сергій. Будемо знайомі…

– Иги, – буркаю у відповідь.

– Ти що, ікаєш? – запитує він.

– Ні, просто…

А може, у мене ще є шанси, думаю собі. Звичайно, не битися, але вийти якось із найменшими втратами, майже повторюю подумки Славкові слова. Відчуваю, що мушу пригадати ще щось із його слів, і нарешті згадую про бойовий дух. Від цієї думки набираю повні груди повітря, але одразу ж і випускаю його.

– Чого так тяжко? Не хвилюйся так, – я відчуваю у тоні Сергія іронічну нотку.

– Я й не хвилююсь.

– Ти вже був тут, правда? – все тим же дещо іронічним тоном продовжує він.

– Иги, був, – відповідаю, хоч і не без вагання.

– А ровер де? – продовжує він свій допит, але ровер – це буде останнє, що я йому скажу.

Про ровер я мовчатиму хоч би там що.

– Який ровер? – вдаю здивування.

– А чим ти приїхав? Чи пішки прийшов?..

– Пішки прийшов, – повторюю за ним, може, дещо швидше, ніж треба, і ще й шморгаю носом, мабуть, для більшої переконливості.

Він робить паузу, і я вирішую, що маневр удався.

– Слухай, ми зустрічаємося з Марічкою вже другий рік. Вона моя дівчина, розумієш? – Його голос усе такий же спокійний, але я знаю, що розслаблятися не варто, і нишком все-таки спостерігаю, чи бува не з’явиться із тіні ще хтось, бо тоді вже часу на роздуми не буде.

– Чого мовчиш?

– Я не мовчу.

– Не трогай її, не нада, – для чогось вставляє він російські словечки і вже відходячи. – Щоб потім не вийшло погано… – і розвертається назад, до Марійчиної хвіртки, а я залишаюсь.

Я вже пізніше додумався, що це, може, сама Марічка й попросила його поговорити зі мною саме у такому тоні. Протягом усієї розмови ми наче повагом прогулювалися вздовж дороги, що веде на Вишнівець, тільки не до Марійчиної хати, а від неї. Сергій, усе так само ввібравши голову у плечі, наскільки я зрозумів – це у нього просто постава така, наче відводив мене від неї, і я йшов. Як не прикро було визнавати свою поразку, але моя «друга розвідка», вочевидь, була й останньою.