Олександр Вільчинський - Криївка

Не інакше, у цій старій струпішаній черешні у них було гніздо. Ледь я від них тоді відбився, але одна таки вжалила, добре, що в руку. А дівчата як хихотіли, так і хихотіли, і Марійка серед них. Може, й з мене, хоча ос вони не могли бачити, а мою дивну поведінку: те, що я поліз на черешню, як і те, що так швидко зісковзнув і чимдуж кинувся до свого ровера, сприйняли швидше за все як моє намагання у такий немудрий спосіб звернути на себе увагу.

Відтак, після такої «розвідки» я забув дорогу на Боруки десь аж до кінця травня, коли конюшина вже підросла настільки, що у ній не видно було ровера. У тій конюшині, не доїжджаючи рибгоспу, я перший раз ховав ровера. Бо ровер – то найцінніше, що у мене було, і я пам’ятав Славків урок із передмірськими. Далі я вирішив іти пішки. Було вже літо, і темніло пізно, й перший раз я не зовсім точно розрахував і виїхав зарано. Довелося зійти з греблі і, чекаючи сутінків, хвилин із двадцять просидіти під укусами комарів над річкою, шкодуючи, що не прихопив вудки.

Як не дивно, але за поворотом на Вишнівець я одразу знайшов дві хати поряд – стару й нову – і криницю біля дороги також. Пройшовши повз подвір’я, я упізнав голос Марійчиної мами і навіть, здається, бачив саму Марійку крізь тюль в освітленій кімнаті. Біля нової хати плоту не було, вікон також іще не вставили, лише цегляна коробка, накрита шифером. Для початку я вивчав шляхи відступу й виявив за новою хатою садок, а далі за садком тягнулися городи, що, наскільки я міг зорієнтуватися, впиралися у штахетник, попри який, до повороту на Вишнівець, я щойно проходив.

Уже стемніло, і я так осмілів, що, проходячи повз подвір’я і пам’ятаючи, як це робили старші хлопці у нас на Глинках, коли приходили до дівчат, два чи три рази свиснув. Старався не дуже голосно, але все-таки з переливом. Загавкав собака, і на Марійчиному подвір’ї, і по сусідах. Ще раз свиснув від нової хати, тоді ще раз від садка, і знову загавкали собаки… Чекати довелося недовго, може, хвилин п’ять, а чи й навіть і того менше. Мабуть, саме це мене тоді найбільше і налякало, бо я чомусь розраховував на довге і втомливе чекання. Сам не знаю, чому так вирішив, що треба обов’язково довго чекати і навряд чи хто вийде…

Якщо чесно, то у темряві я навіть не роздивився, хто це був. Може, навіть сама Марійка? Ніколи пізніше я так і не насмілився про це у неї запитати, бо ж тоді я просто кинувся геть через кущі й городи. Це була вже обгорнута картопля, й у темряві я спотикався об гребені рядків, але все ж ні разу не впав, а далі пішли грядки. Як я й передбачав, за грядками були штахети, через які я махом переліз і опинився там, звідки прийшов. Я оглянувся і трохи віддихався, за мною ніхто не біг. До ровера у ячмені ще належало пиляти не менше кілометра, і я вирішив, що на перший раз «для розвідки» досить.

А наступного ранку на лавці біля Філикової криниці чи не вперше за все літо знову бачу Славка разом з Рудим. Вони дивляться на хмару, що насувається з-за лісу, і кличуть мене. Ми до того часу вже давно помирилися і навіть рибалили разом, коли нас прогнав дощ, щоправда, там, на рибалці, я все ж пообіцяв Славкові з’їсти жабу… Тепер хмара із-за лісу також не обіцяє нічого доброго. Віддалені спалахи над долиною супроводжуються таким же віддаленим гуркотом грому.

Вмить сутеніє, наче ввечері. Славко ще запитує, чи прийду я сьогодні в кіно, бо буде «Триста спартанців». Мені пригадується, що попереднього разу, коли це кіно привозили, він уже мене про це запитував. Це і тоді можна було вважати наказом, та й тепер також. Але я і тоді його не виконав, і поки я про це думаю, небо над нами все більше набрякає, а наші вуха вловлюють якийсь незвичний шурхіт. І знову спалахи, і знову гуркіт, уже ближче, ближче, ближче…

– Небесна артилерія, – ще встигає кинути Славко.

– Ого! – втягую голову у плечі.

Гавкають собаки, кукурікають півні, то там, то тут, але якось раптом усе стихає.

– Диви, а там! – показує Володька на Попову Гору, бо хмара, що стрімко розросталася на наших очах, уже торкнулася її своїм величезним, обвислим, наче у корови після пасовиська, черевом і насувалася на нас із неймовірною швидкістю.

У цей момент раптом яскрава дуга пронизує небо над горбком, над самими Тарасовими ясенами, і майже одразу оглушливий тріск і гуркіт, я аж присів від несподіванки, і Володька також.

– Ги-ги-ги! Сцикуни! – Славко, здається, також смикнувся присідати, але першим устиг випростатися. – Салют, камарад! – гукає він у небо, потрясаючи кулаком, мабуть, також щось із кіно.