Олександр Вільчинський - Криївка

Падають перші краплі. Тим часом той незвичний шурхіт лише посилюється. Це схоже на рух якоїсь невидимої гігантської тисячоніжки, що начеб наближається до нас через поля, сади і городи. Принаймні мені чомусь цієї миті уявляється саме тисячоніжка, що вона ховається десь за хмарою, а її тисячі невидимих ніжок шурхотять по траві і листі все голосніше й голосніше… А потім нас накриває зливою.

І раптом – знову спалах, але вже з іншого боку, над Мартошиним горбком та її високим кленом, а за мить – тріск і гуркіт. Ми знову присідаємо, а Славко знову ще запальніше потрясає кулаком і ще голосніше кричить до неба, і Володька слідом за ним також кричить.

Ми ледь встигаємо добігти під стріху бабиного Христі хлівця, що тильним боком виходив на дорогу, коли сипонуло ще й градом. Стріха ще солом’яна, неширока, і частина градинок продовжує цвьохати по руках і щоках, уже не кажучи про мої нові кеди, що промокли до рубця.

А коли третій раз влупило десь прямо над нами, то ми вже усі троє в один голос горланимо:

– Салют, камарад! – перекрикуючи відлуння грому, пробуємо відбивати кулаками градинки.

– Це картеч! – кидає Славко й тієї ж миті отримує льодяною кулькою у брову. – С-с-с-с! – сичить змієм.

Злива із градом якось сама собою заминає тему із «Трьомастами спартанцями», зате аж ніяк не відміняє мого наміру зробити того дня «другу розвідку». Про себе я все ще називаю це розвідками… Гроза так само раптово вщухає, як і починається, а тисячоніжка суне через Татаринську гору на Боруки, я йду додому сушитися, Володька також до себе, а Славко – до баби Христі.

Він тепер, здається, більше у баби, ніж удома, і це породжує у мені підозру – не інакше знову щось задумав. Я так само можу зайти до баби, але мене він не кличе. Я лише мигцем бачив, що він щось стругає і витісує у неї на подвір’ї. Проте я знав, що рано чи пізно я все одно дізнаюся про всі його задумки, а враховуючи мої рейди на Боруки, краще «пізно»… Бо ж ненароком ще можу проговоритися. А про те, що він проти моїх одиночних вилазок на ворожу територію, я також пам’ятав.

– То що, завтра не забудь! – ще кидає нам услід Славко, завертаючи на бабине подвір’я, коли ми з Володькою, роззувшись і підкотивши штанини, перебродимо калюжу й виходимо на сошу.

Змита зливою, але ще тепла соша здається ще теплішою, коли ступні торкаються колючих льодяних кульок, що не встигли розтанути.

– Добре, – кидає йому Володька і, не оглядаючись, показує рукою якийсь знак – чотири розчепірених пальці.

Це може означати або четверту годину, або якийсь трюк із чергового кіно про війну, може, навіть із Гойко Мітічем, якого я ще не бачив, але яким Славко поділився з Володькою. Бо Славко бачив усі, а деякі навіть по п’ять разів і нам наказував ходити.

– Що, копаєте? – нарешті запитую, коли вже трохи відходимо.

– Копаємо, – відповідає він, не задумуючись, Володька часом так уміє відповідати, навіть не дослухавши, про що запитую.

– І як, знайшли щось?

– Так.

– Що?

– Капшо…

– А ти вже свою жабу з’їв? – нагадую йому Славкову весняну погрозу, щоб не був такий хитрий, і звертаю із соші до своєї хвіртки.

Коло хвіртки раптом згадую, як кричав Зюра, я сам чув, начеб його справді різали. А Зюра – це Заєць Юра, на нього чомусь усі так казали. Він ще до армії мав у Боруках дівчину і там із боруковецькими біля їхнього клубу зарвався, з ним ще був малий Машевський і Коля Когут, а потім боруковецькі приїздили до нас їх шукати і першим знайшли Зюру… Якраз тато повернувся з рейсу, то ми з татом вибігли аж до хвіртки: так Зюра кричав, коли його боруковецькі приїхали бити. І мені дивно ще й тоді було, що йому ніхто не допоміг.

То був такий крик, наче Зюру різали на шматки. Хоч від нас до Гірки більше кілометра, тато поривався бігти, але мама не пустила. Я навіть не знаю до пуття, що йому там робили, але дуже налякали, чи він просто такий крикливий. З того часу я не чув, щоб хтось із наших до боруковецьких дівчат їздив, хоча боруківці у нас принаймні під клубом також не показуються, і все ж окремі вилазки, кажуть, є. Бо ж Кіт із-за Млина засватав недавно Гапчину Зоряну, а Млин – це вже Боруки, як не крути, хоч і на греблі. Бо колись, ще баба Христя пам’ятає, то не вважалося Боруками, бо там на Млині наші люди торф копали, а боруківчани – лише за річкою. Кажуть, що і Яворенко також був звідси, із-за Млина, там стояла його хата. Але тепер – то вже стопроцентні Боруки…

Того дня, пригадую, ніяк не міг дочекатися вечора і вперше нарвав квіток на маминій клумбі, то був якийсь пізній часничок. Цього разу я вже краще розрахував час, з тим розрахунком, що поки доїду, аби вже остаточно стемніло. Не врахував лише, що через зливу земля була такою мокрою, що коли я вирішив заховати ровера на старому місці у кущах, то на колеса накрутилося стільки болота, що довелося його витягати назад на сошу й відчищати, а потім ще мити руки у калюжі.