Олександр Вільчинський - Криївка

Зачувши свистіння: довгий, два коротких, довгий, – я зрозумів, що це його. Перша думка була залишитися й подивитись, чи вийде Марійка, але передумую. А що, коли вона вийде і вони мене побачать, то ще подумають, що слідкую. І я вертаюся до свого ровера… Правда, вже коли завертаю за ріг, то раптом знову кортить вернутися, поговорити з цим Сергієм, чи серйозно у нього з Марійкою? Та все ж не вертаюся.

Мене ніхто не доганяє, і, як я встигаю пересвідчитися, шугнувши напроти магазину в тінь і простоявши п’ять хвилин за старим каштаном, «хвоста» також нема. На душі доволі паскудно. Особливо якщо врахувати, що напередодні я послав Марічці уже третього листа, і знову віршованого. Правда, цього разу я підписався вже дещо інакше, додавши до свого псевдо ще ініціал «А». Вийшло: «А. Орлик». Хіба можна було придумати щось дурніше? І того вечора, повертаючись із Боруків, я чомусь найбільше картав себе саме за це: і за вірша, і за видане «бойове» псевдо.

Вже коли поминув рибгосп, на спуску до «золотого» містка ледь не стикаюся з нічним птахом. Я не встиг роздивитися, але схоже на сову. Дурна сова з’являється нізвідки, з темряви, черкає крилом моє плече й летить геть… А потім у мене злітає ланцюг, і ровер залишається без гальм. Я мчу у повній темряві вибоїстою сошею без гальм, видаючи із себе гортанний ведмежий рик, і думаю, що це вже кінець, без перелому не обійтися. На щастя, спуск швидко закінчується.

– Салют, камарат, салют, камарат… – уже шепочу сам до себе через хвилину, стираю рясний піт з чола і прокручую педаль рукою, коли, зупинившись на підйомі, напомацки начіпляю на велику шестерню обвислого ланцюга.

Піднімаю очі до неба, знаходжу Велику Ведмедицю, що показує хвостом на Глинки, а неподалік неї, вже ближче до Матівеччини, і Кассіопею у вигляді літери «W», яка, якщо її перевернути, ще донедавна означала «М» – «Марічка», а тепер уже знову либонь просто дабл-ю, і їду далі.

Ще встигаю на кіно у нашому клубі. Правда, перша серія двосерійної «Клеопатри» вже закінчувалася. Я тихо пройшов, знайшов місце у задньому ряду, сидів, дивився кіно, а з голови не виходили думки про Марічку. «І як це можна загравати одразу до двох?» – думав я про неї.

Шкода, що не дочекався, чи вийшла на свист. Утім, може, й добре, що не побачив, як вийшла, може, вони навіть цілувалися б, а тоді обоє насміхалися… Але, здається, я все-таки чув, як траснула її хвіртка, а може, це щось інше траснуло?..

Того дня запис у щоденнику був дуже коротким: «Молоді, ще клейкі листочки збирають на собі краплинки води, що то тут, то там прозорими краплями скапують з гілок… А яке смачне, духмяне повітря після грози! Температура повітря у середині дня +14, вітер північно-західний поривчастий, а під час грози аж надто».

Увечері запис був ще коротшим: «Я – дурне теля, молокосос, а зрештою – і це всього лиш слова…».

І все ж Славко довго не знав про мою боруковецьку поразку, аж до літа. Можливо, це навіть я сам йому і вибовкав уві сні. А може, й не уві сні? Того вечора, коли Славко ночував у нас і мама постелила нам на старій перині на підлозі у ванькирі. Це після того, як один із братів Кравчуків розбив мені голову на Ставках. Я просто начеб жартома хотів вибити у нього з руки камінь, а перед тим він тим каменем замахувався і на Грицика, і ще на когось, але дісталося мені.

Це було десь перед Зеленими святами. Славко ночував у нас, і ми тоді довго розмовляли, а наступного дня мали разом іти по лепеху – і для нас, і для нього, і для баби Христі. Тією лепехою потім вистеляють підлогу у всіх хатах і по сходах перед ґанком також. А зранку, коли просинаєшся, вона так запаморочливо пахне, таким начеб солодкавим болотяним духом…

По лепеху у нас навіть «ірокези», вчительські діти, і то ходять, тільки так, щоб ніхто не бачив. Або на Загреблі, або напроти Гуцала, на каналі. І ми ще звечора домовилися, що підемо до Гуцала, бо від нас сюди ближче…

Славко спочатку розповідав мені про даків і римлян, а потім упіймав велику муху, що кружляла над моєю головою, де на рані у мене запеклася кров. Мені її не перебинтували, а просто припекли йодом і сказали, що до весілля заживе, але та муха дзижчала над нами, як ворожий бомбардувальник…

– Поранення в голову, – кинув Славко, мацаючи моє волосся, що злиплося у згусток вище вуха.

Може, тоді я й сам розповів Славкові про все: і про першу розвідку, і про другу, і про захованого у конюшині ровера, і про розмову із Сергієм, якого я назвав Горбатим. Правда, я змалював його дещо здоровішим, ніж він був насправді, а ще про листи зізнався, лише втаїв, що вони були віршовані… А про псевдо Славко уже сам випитав. Тоді він і сказав, що я чесно заслужив з’їсти жабу, а ще краще одразу дві жаби, бо інакше мене розстріляють. І ми домовилися, що я почну їх їсти із найближчої неділі, коли ми підемо на риболовлю, сам зловлю і сам з’їм.