Олександр Вільчинський - Криївка

– Можемо і зараз, – продовжує він, хоча вже не так упевнено.

– Не буду, – ще раз повторюю я, чомусь згадуючи вудки, які так бездарно викинув, про них відтоді я ще не раз згадуватиму.

– А я ж уже їв, – нагадує Володька, він іде попереду і щоразу оглядається.

– Ніхто ж не бачив, – усе ще злиться Славко.

– Але ж ти казав, що…

– Хіба? Просто, коли ти хвалився, не хотів тебе перед малими виставляти, – «малими» Славко називає нас із Грициком.

– То ти доказуєш, що я збрехав?! – раптом зупиняється Володька, і я з розгону наступаю на кінчик його вудки, що сунеться по землі. – Що, повилазило? – смикає він за вудлище, і чути хрускіт.

Кінчик таки тріснув, але я знаю, що це невелика біда. Жилку можна перев’язати нижче, перед тріщиною, а патик обрізати.

– Давай-но перев’яжу жилку, – ловлю й мацаю кінчик його вудки.

– Пусти вудку!

– Чого ти?

– Що, в зуби хоч? – визвіряється до мене Володька.

– Що?

– Ти чого до малого?

– А ти що?.. – Володька робить крок убік на чиюсь межу, але раптово вертається, знову кидає вудки й рибину і налітає на Славка.

Вони хапають один одного за плечі й падають на траву. Спочатку Рудий зверху, але Славко вивертається, і деякий час вони мовчки, крекчучи, вовтузяться на землі.

– Гей-гей! Хлопці, ви що! – гукає якась чужа тітка, що до того горбатіла із сапкою оддалік на своєму городі.

Чужа тітка і ще дві ворони на старій вільсі край пастівника стають мимовільними свідками боротьби. Тітка ще продовжує у цьому ж дусі, але ніхто на неї не звертає уваги.

– Покажи йому, Славку! Покажи! – за всіма правилами я не маю права втручатися, що б не сталось.

Урешті мій двоюрідний брат сідає зверху, але Володька й собі пробує вивернутися. Славко виглядає сильнішим, але Рудий – верткіший… Враз Славко починає рвати траву й силою запихає Володьці в рота, той харкає, відпльовується, фиркає, мов кінь, зелень із землею розмащується у нього по губах, по щоках.

– Ну все, харе! – раптом хрипить він.

– Харе?

– Харе! – продовжує відпльовуватися.

– Здаєсся? – перепитує Славко.

– Здаюсь…

Якби не ці їхні гицання, ми б уже були далеко, а так ще ж треба знову вертатися до Кутраневої саджалки.

– То не чесно, траву пхати, – каже Володька.

– То тобі замість жаби, – кидає Славко, ще як вони обтрушуються.

– Замість якої жаби?

– Тієї, що ти не з’їв…

– А він що, з’їв? – тикає на мене пальцем Володька.

– Ви обоє… боягузи, – нарешті підбирає слово Славко.

На щастя, у саджалці на той момент нікого, лише чиїсь випрані «дорожки» розвішані на її нових дерев’яних стінках. У саджалці вода холодна, джерельна. Ми роззуваємося, роздягаємося і, присівши навпочіпки на дошках, миємо ноги, спини, животи – від корости, а Володька – то ще й лице. Якби у цей момент котрась із тіток, що приносять на саджалку прати, все це побачила, то неодмінно б налаяла.

Влітку я роблю записи у щоденнику далеко не щодня, а один із останніх до того ж написаний ледь зрозумілими каракулями. Мабуть, уже за кілька днів після пригоди з Михтоном.

Увечері: «Почерк тому такий поганий, що вдень знову їздив купатися на ті самі комашки, і на тому самому місці, де недавно поранився животом, сьогодні розпоров великого пальця правої руки. Палець напух і страшно болить, поворухнути ним не можу. А ще перед купанням, зранку, їздив у райредакцію, завіз туди свій новий допис про сільських медиків. Одна старша жіночка, з якою я розмовляв, сказала, що написаний він добре і буде надрукований. Спостерігав трохи за редакцією, але більш детально описувати не можу, бо вже писав, що болить палець. Так вийшло, що і туди і назад, бо ж автобус іде через Боруки, їхав в одному автобусі з тим Сергієм, стрижка «пальмочкою», що натякав мені тоді не ходити до Марічки. Типовий сільський піжон. Правда, мені здається, що він не злий, яким хоче здаватися, хоча звертає на себе увагу його нервозна, трішки нервозна манера говорити і маленькі вперті очиці.

Загалом день сьогодні був сонячний, теплий. Наливаються жита, пшениці, ячмені, буйніють трави, достигають черешні, вишні. Літо… Літо… Температура повітря у середині дня становила +26. Вітру майже не було, південний».

Славко вечорами пропадає і думає, що ми не знаємо куди. А ми знаємо, але не подаємо виду, не хочемо його розчаровувати, що він не такий уже й великий конспіратор. Ми знаємо, що він ходить до Олі. Володька навіть часом підколює його, але лише так, про Бараболишину вулицю, в загальному, а про походеньки і він мовчок. Мабуть, не хоче ще раз жабу їсти…