Олександр Вільчинський - Криївка

Варто було лише голосно гукнути: «Гино, Вєрка йде!» – і Петро одразу починав піднімати голову й оглядатися.

Вєрка – то його жінка. І хоч вони не розписувалися, але з весни, відколи Петро пішов від Ганки Піщанської, то живе у неї. Але у Вєрки ще є син від першого чоловіка, теж якогось заїжджого – Только Пудель, якого так називали через сніжно-біле кучеряве волосся, і у них з Петром час від часу починалася війна.

Кажуть, першого ж вечора, коли Козир переступив Вєрчиного порога, Только пропоров кухонним ножем і встромив у грубку знамениту «Венеру» – картину, яку Петро носив із собою, єдиний його скарб, окрім дерматинової валізи, з якою ото позаминулого року прибився до нашого села: у широкій посрібленій рамці з філігранно вирізьбленими амурами ту «Венеру» Ганка Піщанська повісила над ліжком. Видно, й у Вєрки ці амури також опинилися б на видному місці. За картину Петро відомстив Толькові тим, що замкнув двері ванькира, де той спав, і зранку, щоб вийти з хати, Пудель мусив виймати подвійну раму у вікні, бо тоді ще й не розвеснилося, а Вєрка ж на фермі.

Усе ж Вєрка їх якось мирила. Бо Петро – пусте, що пияк – був і муляром, і теслею, і ковалем, і ким хочеш, а в селі це дуже цінується. За неповний рік Ганці він сам змурував і накрив літню кухоньку, тільки вікно й двері не вставив. Може, тому й кинув її, що надто вже припахала.

А часом Пудель шарпався з Петром і на людях, по неділях на алейці за школою, коли збиралися на покер. Там старші хлопці грали на гроші, ми також грали, але окремо. А з дядьків приходив лише Петро, бо у дорослих була своя компанія біля буфету і грали вони лише в дурня. А оскільки Петро махлював, то вони його гонили.

Петра хлопці приймали, хоч і знали, що махлює, та все одно, може, через те, що «зек» і що прізвище Козир. Якщо був Только, то спершу божився, що з Петром на одному гектарі не сяде, але все ж сідав, а потім вони знову шарпалися під березами. І часто закінчувалося тим, що дебелий Только гнав його стусанами з виспи униз аж до тиру, де постійно тліли купи сміття й пахло димом, або й ще далі понад берегом аж на людські пастівники…

Горілку Петро пив також по-особливому: або пив, не просихав, або не пив зовсім. Так у селі рідко хто умів, бо хоч пияків і вистачало, але, здається, ніхто з них і не думав кидати.

І ще ніхто, окрім хіба самого Грабинки, не вмів так переконливо прибріхувати. Та якщо Грабинка лише туману напускає, щось вигадує про передові рубежі, щоб упхати ще якусь дармову роботу, то Петро сплітає переважно свої походеньки по бабах, про зону, де сидів, а ще часом про Гітлера, якого малим у війну бачив у вікні поїзда.

Він хоче, щоб ми йому вірили, але про Гітлера ніхто з нас, звичайно, не вірить… Ми просто чекаємо, хоч і не зізнаємося в цьому ні один одному, ні самим собі, коли він почне і чи почне знову надувати щоки й пуркати варґами, показуючи, як Ганка Піщанська поперджує, коли він на неї вилазить. Це здається нам навіть дуже еротичною сценою.

Володька у такі моменти часом затуляє носа пальцями й качається по траві, а тітка Горпина покрикує на нас. Дядько Ладик також покрикує, називає «козирною бригадою», а старий Джуджа, як завжди, лише трясе головою й облизується.

…І все ж того ранку ми Петра будити не поспішаємо. Я поглядаю на Славка, а він дивиться кудись на ліс і, здається, у своїх думках десь дуже далеко. А Рудий як пішов за стіну, то лише із-за стіни гукає, дрочиться з дядьком Ладиком.

– Дядьку, дядьку, всі ж у Грабинки коло хати, а ми тут якого?

– Тш-ш! – шипить до нього дядько. – Хто то тобі таке сказав?

– А чого Грабинка вас не покликав? – ще голосніше кричить із-за стіни Володька.

– Вас, жуликів лядащих, тілько під місток мона взяти! – перестає викладати камінці дядько. – Ну, давайте, хлопці, до роствору!..

– Та я ж, дядьку, не про нас, я про вас питаю, – показує з-за стіни голову Володька.

– А ти чо’ туди поліз? – повертається до Славка дядько. – Якщо треба, я можу вас заставити! Якщо треба, я умію заставити!..

– Заставляти – гріх! – спокійно відповідає Славко, але все ж із бочки сповзає, видно, йому там було просто мулько.

– А лядащим бути не гріх? – запалюється дядько. – А ти там що, всрався? – гукає до Володьки, але той якраз виходить з-за стіни з патиком на плечі, наче з гвинтівкою на караул.

Брат зав’язує на животі сорочку, ми беремо білі від вапна ноші й повземо до оббитої толем причепи по цемент. Обминаючи острівці розквітлих бур’янів, поволі переходимо через широкий двір, дивимося на велику іржаву колодку на дверях причепи й так само, не поспішаючи, вертаємося назад.