Олександр Вільчинський - Криївка

– Дядьку, а ключі від халабуди де? – і на раз-два жбурляємо ноші на пісок.

Цієї миті на стовпі за парканом, що відгороджує нас від тракторного двору, оживає репродуктор:

– Друга доба… на орбіті радянсько-американський… «Союз»—«Аполлон»… – прохрипів і знову вмовк.

Його часом прориває навіть на музику, концерт у передобідню пору. Ми з Володькою тоді ближче підходимо до обквацьованого солідолом, аби ніхто не лазив, паркана і слухаємо, бо знаємо, що пора уже змиватися на обід, бо ж обідати ми ходимо по домах.

– Контакту нема, вітер, – махає патиком Володька. – То що, будимо Петра і по домах!

– Я вам дам по домах! А ключ напевне у Горпини. Хлопці, хто з вас з ровером, щоб скочити до неї за ключем? – пробує командувати дядько Ладик, але ми його не слухаємо.

– Нехай поспить, – киває Славко на купу гравію. – Його вчора Пудель знову колошкав, уся вулиця збіглася…

– Ану-но я! – начеб не чує Славка Володька і, не випускаючи з рук палки, починає відколупувати від скрині, у якій ми калатаємо розчин, кусочки вапна й жбурляти за ту купу, аж поки звідти не лунає спросоння Петрове ремиґання:

– Їдрі його! Хто? Вольдемар? Шульц? Ти? – стогне Козир, бо Вольдемаром Шульцем він називає Володьку. – Ти, йоп твою!.. – але не підводиться і на дядькове Ладикове: «Петре, ти ж образованний чєловєк!» – також не відповідає.

– За прогнозами Гідрометцентру… – озивається репродуктор, ми дружно повертаємо голови, але він знову вмовкає.

Володька нарешті знаходить застосування своєму патикові, і він летить, описуючи дугу, в напрямку стовпа, але не долітає, глухо вдаряється в обсолідолені дошки паркана. Проводжаючи поглядами політ патика, ми раптом оддалік на стежці, де починається паркан, помічаємо довгоногу дівчину із синьою сумкою через плече, на якій великими літерами написано «Старт». Вона начеб роззирається, а потім прямує до нас. Дівчина не наша, з усього видно – міська.

– Гино, Вєрка йде! – першим опам’ятовується Володька.

– Го-го! – нарешті підводить голову Петро.

– Та нє, справді, гино… То не до тебе часом?

– Застебни ширіньку, Шульц!

– Шо? А… Тьху ти! – Володька відвертається й заскакує за бочку, а дівчина уже звертає зі стежки і просто до нас.

Але через мить ойкає, нагинається, торкаючись рукою п’яти, видно, колючку загнала.

– Спортсменка, камсамолка, двадцять п’ять баранов! – підморгує нам зі Славком Петро.

– Гей, а на ферму я правильно йду? – гукає до нас дівчина.

– На ферму? – перепитує Петро. – Тут не пройдеш, хіба коли підсадимо…

– А ви будівельник?

– Хто тобі сказав? Я – космонавт…

– Не смішно, – хмикає дівчина.

– Тут, пані, не пройдете, тут стіна, – озивається дядько Ладик і знову починає викладати позад себе камінці, хоч їх там уже і так не бракує, а старий Джуджа збоку і собі трясе головою.

– Ти того штунди не слухай, диви, скільки хлопців, що не підсадимо? – обтрушує із сорочки траву Петро.

– А я думала, ви космонавт, – уже веселіше реагує дівчина.

– А для чого тобі на ферму? – раптом міняє тональність на більш серйозну Петро.

– Злочинна політика імперіалістичних держав… – просинається на стовпі репродуктор.

– Яз районної газети, кореспондент, – бадьоро відповідає вона. – Мені треба зустрітися з Фросиною Сидорчук, знаєте таку?

– Тітка Фроська! То ж Малєнчикова стара! – чомусь радіє Володька.

– Кореспондент? – Таке зізнання дивує навіть Петра.

Дівчина порпається у сумочці, дістає звідти червону книжечку, показує нам здалеку і знову ховає… Дорогою, тягнучи довгий хвіст пилюки, трясеться драбиняком Только. Він щодня гасає тут, може, й навмисне.

– Ге-гей! Привіт бракоробам! – гукає, щирячись на всі кутні. – Дядьку Ладику, ганяйте того бубнового троха, сидить без діла… Віста! Віста-вйо, манюня!..

– От роботка! – чвиркає крізь зуби Петро.

– А то хто поїхав? – посміхається вслід Пуделеві дівчина.

– То наш агітатор, – ще раз чвиркає крізь зуби Петро. – За високі надої поїхав на ферму агітувати…

– О, то ферма там? А давайте я і про нього напишу, – дівчина перекидає з плеча на плече сумочку, дістає довгастого, перекладеного великою кульковою ручкою блокнота. – Ви що, оту довгу стіну муруєте?

Ми дивимося на Петра, та він мовчить. Начеб і забув про дівчину, втупився вслід Толькові й розминає цигарку.

– Муруємо, – відповідаю я за всіх. – Тут буде навіс для возів і саней, а онде нова конюшня…

– Який навіс! То просто, аби двір від поля відгородити, щоб було де… – захотів посперечатися Володька, але що «де», так і недоказав.