Олександр Вільчинський - Криївка

Перепрошувати Вєрку він не пішов, натомість подибав до Ганки Піщанської, а потім ще й до Паршивлячки за греблю ходив, але врешті-решт оселився у курені рибного сторожа Михтона. І ми із Славком один раз навіть до нього ходили. Ми його розбудили, і він не так щоб і був нам дуже радий, але потім таки показав свою нову картину – знову «Венеру».

Це була гола жінка у лежачій позі на квадраті цупкого ватману, він зізнався, що вициганив у перукаря Якова нового пензля, а фарби у нього ще якісь свої були. Ми із Славком не проявили захоплення, і він це списав на незавершеність.

– То лише великий майстер, хлопці, може таку штуку зробити одним пензликом. Нова «Венера» буде ще красивіша за ту, я її з Вєрки пишу, – посміхався він на всі свої залізні.

Він навіть при нас щось там і підправляв, і не лише пензликом клав фарбу, а й соломинкою і навіть пальцем.

Таким ми його і запам’ятали, Петра Козира, живу легенду Борівки. Сподіваємося, що таки живу, так я і записав того дня у своєму щоденнику, коли Володька мені сказав, як вертався з коровою, що курінь Михтонів згорів, а Петро пропав, лише шматочок обгорілого ватману знайшли неподалік… Правда, за день до того ми уже вчотирьох, навіть з малим Грициком, ходили до нього, але так і не добудилися. Він лежав на соломі без тями, тягло перегаром, не хочеться й згадувати.

– Харе про Козира! – так само каже Славко, не хоче згадувати, коли я про нього щось починаю.

Хоча в душі й сам, я бачу, не проти ще раз його зустріти, знову послухати побрехеньок з тим неповторним Петровим колоритом розказаних і показаних.

Старий запис, ще коли був останній день моєї роботи у будбригаді: «Сьогодні Славко знову згадав про той мій допис у районці, де у редакції дописали, начеб хлопціз охотою ходять на репетиції. І тепер я із хвилюванням чекаю, чи не допишуть чогось і до нового допису – «П'ята трудова», що я його написав про нашу будбригаду і де згадую і Славка, і Володьку. А ще до нас приходила дівчина, так само з газети, але я їй нічого не казав про свої дописи, вона, видно, у редакції новенька. І ще вона обіцяла написати про Грабинку і те, що мулярі будують його хату, замість стіни біля конюшні… Поживемо – побачимо.

А ще я хотів написати, що з нами працює муляром Петро Козир, колишній засуджений, який у дитинстві під час війни бачив Гітлера у поїзді. Той поїзд їхав через їхнє село. Але Славко каже, що про Гітлера не можна і про засудженого не можна. Він каже, що Сталін ніколи не їздив Україною поїздом, то вони не надрукують, що тут їздив Гітлер. Бо тоді питання, а де ж були партизани? І я думаю, він правий.

Сьогодні було похмуро з короткочасними незначними проясненнями, трохи вітряно, у другій половині дня накрапав дощ. Температура повітря у середині дня становила +19».

У Грицикового тата, Грицика-старшого, що його портрет перед правлінням як передового комбайнера, є моцик – «Іж-Юпітер», блідо-жовтого кольору. Але тато переважно на тракторі у полі, а моцик просто стоїть на подвірку під курми. Тобто під шматком сірого, прикладеного дошкою брезенту, на якому люблять моститися кури. Грицикові ще два роки до шістнадцяти, коли нарешті зможе отримати права, хоча він уже і зараз їздить краще за Рудого, а Рудий – єдиний із нас права вже має. Проте у Рудого нема моцика.

Отож, маючи аж двох асів, а одного навіть з правами, та ще й моцика під курми, було б по-дурному йти у Боруки пішки. Славко придумав план, як нам і моцика випробувати, й за мене поквитатися. Спочатку він назвав це «походом», але коли з’ясувалося з моциком, то відразу перейменував на «рейд».

Це вже був серпень, перша неділя, коли на ставу відкрився сезон на качок, а ми, як завжди того дня, зібралися на шкільному. Ми лежимо зверху над тиром, тобто над тим земляним жолобом, у який на воєнці Лейтьоха водить нас стріляти з мілкашок. Вітер з плавнів покусує наші ніздрі, він доносить трохи диму.

Плавні із шкільного насипу, мов на долоні, й ми бачимо, що в одному місці просто спалахнув старий очерет, але невдовзі погас. Ще вітер доносить до наших вух лоскітливі звуки пострілів. І коли на кілька хвилин затишшя, то Славко, вглядаючись у обшир плавнів, починає сам їх імітувати: «Пах! Па-пах!..» А згодом і вітер доносить те саме: «Пах! Па-пах!..»

– «П’ятизарядка» лупить, чуєш? – якимсь чином Славко визначає тип рушниці за звуками пострілів, коли над плавнями лунає чергова порція пострілів.

– Нє-а. Чуєш! То Романюкова, а он же і він лізе через широке, – заперечує Володька, показуючи у напрямку млина.