Олександр Вільчинський - Криївка

Після цього наш відпочинок закінчується, Грицик знову розчепірив руки за кермом, а ми знову пхаємо. Вже не так довго, як вдома, але майже до Марійчиної хати. Ще як тільки починали, я помітив, як дорогу до її хати перебігла якась дівчина, але не Марійка. А коли ми вже порівнялися з її хатою, то і та дівчина і сама Марійка уже сиділи на дошках і здивовано й водночас якось глузливо дивилися, як ми всідаємося на моцика, що, розлякуючи курей та індиків, на щастя, знову зачмихав.

Наші погляди зустрілися, і хоч я був у шоломі, Марійка упізнала мене. У той момент Грицик знову знайшов якщо й не фугас, то добрячу вибоїну, мене підкинуло, і я ледь не злетів із коляски. Але навіть незважаючи на це, як мені здалося, глузування в Марійчиних очах зовсім зникло, залишилося лише здивування. Цей її погляд, чи точніше – спогад про нього, зігрівав мене потім ще впродовж довгого часу, років і десятиліть, і, можливо, тепло від нього жевріє у моїй душі ще й досі.

Я вважав, що місію виконано. Але тепер я не був упевнений, чи витримає моя дупа зворотний шлях.

– Краще я піду пішки! – нагинаюся я над Славковим вухом.

– Шо-шо? – Я впевнений, що він розчув, але, вочевидь, не зрозумів, що я маю на увазі.

Проте найбільше нас тоді здивував Володька.

– Стоп, машина! – командує він, коли порівнялися із боруковецьким продмагом, хоч Славко і не давав йому повноважень роздавати команди. – Стій, стій! – уже начеб просить він.

Можна було навіть подумати, що його зненацька схопив живіт.

– Тільки не глуши, я скоро! – зіскакує він з моцика, коли Грицик усе-таки зупиняється на самій площі перед магазином, де ми стоїмо відкриті, мов на долоні.

– От дурень! – посилає йому вслід Славко.

Але ми навіть не встигли як слід оцінити ситуацію, хоч оддалік справа, де шосе повертало на Ланівці, до нас уже приглядалося кілька місцевих шпанюків, яким недовго і старших хлопців покликати у відповідь на наше вторгнення, коли Рудий знову вибіг й із риторичним запитанням: «Хлопці, ні в кого нема десять копійок?..» – помчав повз нас до бензовоза, який стояв так само біля магазину. З тим самим він і до шофера звернувся. Інший, може, й послав би, але дядько виявився не скупим…

Ще через хвилину Володька вибігає з магазину, притримуючи за пазухою щось велике й округле.

– Я забув вам сказати, що тут моя тітка продавщицею, мамина двоюрідна! – випалює він на одному подиху. – Рушай! – штурхає Грицика у плечі. – Я вдома взяв рубля, а воно рубель десять, не хватало! – пояснює він нам, коли уже починаємо котитися, а ті шпанюки, уже побачивши, що ми беремо курс на Бортівку, показують нам услід кулаки і дулі.

Це бачу лише я, бо сиджу лицем назад, і ще недавно, мабуть, не задумуючись, відповів би їм тим же, але нині не хочеться псувати романтичний настрій, хоч і з потовченою дупою.

Ми стали аж на горбку, за рибгоспом, під старими черешнями, де вже почалися наші поля, і Володька нарешті витягає із-за пазухи велику пляшку вина із прісною назвою «Столове».

– Ця кислятина? – зіронізував Славко. – То ти за ним бігав? – Він, як і всі ми, вже давно зрозумів, що Володька купив вино, й було помітно, що це йому не дуже подобалося.

Можливо, навіть не так сам факт, як те, що той ні з ким не порадився.

– Тебе що, Козир так напосилався, що не можеш відвикнути? Ми ж домовлялися, що без цього, – починає заводитися Славко. – Хочеш пити – на Зозулину вулицю! – злиться він.

– А може, на Бараболишину вулицю ще скажеш? – робить круглі очі Рудий, він єдиний із нас так уміє, він і вухами рухати може.

– У нас організація, чи ти забув? – ще буркає Славко, а про Бараболишину вулицю начеб не чує, бо ж на Зозулиній живе багато хто, а на Бараболишиній лише його Оля.

Володька знає, як навіть Славка остудити. Мене, правда, Бараболишина вулиця зовсім не хвилює, проте трохи вколола згадка про Петра. Бо ж після його зникнення і наших марних пошуків ми й досі, якось суто інтуїтивно, намагаємося оминати цю тему… Мабуть, нам просто боляче про все це згадувати.

Я можу й не пити, але як усі, то всі!.. Коли Володька нарешті відкорковує, надрізавши пластмасову пробку ножиком, пляшка йде по колу.

Кожен робить по кілька ковтків, і Славко ще раз згадує Козира, але вже дещо веселіше.

Тепла кисла рідина наповнює рот гіркуватим присмаком, але за хвилину ми уже всі відчуваємо приємне збудження. І Марійка в моїй уяві уже посміхається мені безперестанку… Поки я черговий раз тягну з цівки й думаю про Марійку, Грицик дозволяє Володьці самому проїхатися до Дерев’яного Містка й назад…