Олександр Вільчинський - Криївка

Здесь есть возможность читать онлайн «Олександр Вільчинський - Криївка» — ознакомительный отрывок электронной книги совершенно бесплатно, а после прочтения отрывка купить полную версию. В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Харків, Год выпуска: 2011, ISBN: 2011, Издательство: Фоліо, Жанр: Современная проза, Историческая проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Криївка: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Криївка»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Незабутні 1970-ті. На одній шостій земної кулі будують розвинений соціалізм, у телевізорі «дорогий Леонід Ілліч», на орбіті – «Союз»-«Аполлон»… Тим часом хлопчаки із звичайного волинського села займаються своїми справами: ходять до школи, допомагають батькам по господарству, грають у футбол, у війну, рибалять, влітку працюють у колгоспній будбригаді… І лише інколи їхню увагу привертають вирви серед лісу на місці колишніх повстанських криївок, але запитання: «Діду, а якщо вони боролися за Україну, то чому вони вороги?» – так і залишається без відповіді. Здається, нічого особливого і не відбувається, крім того, що дитинство надто швидко минає…

Криївка — читать онлайн ознакомительный отрывок

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Криївка», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

– Дурний, розсипиш сірку! – кричить Володька, і Славко його відпускає, а я Грицика ще деякий час тримаю за шию, хоч він також крекче, але сірників і ножа з рук не випускає…

– І що? Буде стріляти? – бере до рук самопала Славко. – Плі! – командує сам до себе.

Я відпускаю Грицика і також дивлюся. Трубка, як я й казав, мідна, мабуть, десь на бригаді знайшли, від трактора. Прибита двома скобами із цвяшків до дошки, вирізаної наче пістолет «маузер». Край трубки заклепаний, і пропиляна дірочка, щоб підпалювати сірку.

– Плі! – командує Славко й уже самопала з рук не випускає. – Давай-но сірку, – каже до Володьки. – Ти ж уже стріляв, тепер ми з Олюньом бабахнем, хочеш бабахнути, Олюню?

– Давай, – кажу я, хоч не дуже-то й маю бажання.

– Давай я, – озивається Грицик.

– Ні, ти ще малий…

– Ага, малий?..

– Так, сірки мало. Стружи ще…

– Стружи сам, – огризається Володька. – То мій самопал…

Усе могло б закінчитися черговою сутичкою, але у цей час за кущами почувся тріск, шурхіт, і ми спершу побачили величезну купу соломи, що продиралася до нас крізь кущі, а вже під нею згорблену постать дядька Юхима. Він і справді був схожий на мураху, і навіть не вірилося, що одна людина може нести таке велике рядно соломи.

Дядько теж нас побачив. Підняв голову і знову опустив, обличчя його вже було буряковим, обперезаний важким рядном, наче кінь шлеєю через груди, з жилами, що виступили на лобі, дядько просопів повз нас, але на краю галявини впав на своє рядно й розкинув руки…

Хвилини дві-три так і лежав на рядні, на напівзігнутих ногах, віддихувався, і наче аж у грудях свистіло.

– А якби тут батарею поставити? – висловив я припущення. – За деревами не було б видно.

– Ти що – ідіот? – кинув Славко, не випускаючи з рук самопала, а з поля зору – дядька. – Як би ти ту батарею сюди затягнув?

– Дерева й прорубати можна… – Володьці, видно, також нічого моя ідея, хоч він, може, й не чув про ту петлюрівську батарею біля Передмірки.

– Ви обидва ідіоти, – відповідає нам із кислою міною Славко, він не любить, коли ми із Рудим об’єднуємося. – Грицику, засипай сірку! – продовжує командувати, начеб готується стріляти, не звертаючи уваги на дядька Юхима.

Але дядько може донести мамі. Він, окрім того, що перший на вулиці скнара, то ще й пліткар, мама сама так каже, та й баба Христя його також не любить.

– Що, хлопці, воюєте? – нагадує про себе дядько. – Дивіться, мою солому не спаліть.

– А хіба вона ваша? – хмикає Володька.

– Но-но, Рудий, не дрочися… До вечора нехай тут полежить, а ввечері перенесу, буде корові на підстилку. – Дядько нарешті вилазить із-під шлеї рядна, обтрушується від соломи.

– Я бачив і на Бучині таку купу, – шепоче мені Володька, наче справжньому союзнику. – Цю не будемо, бо пойме, а ту, на Бучині, треба спалити. – Володька завжди надто радикальні ідеї штовхає, і це мені також не подобається.

Славко із Грициком тим часом засипають у Володьчин самопал сірку, притовкують її грубим стальним дротом, що служить шомполом, і ним же пропихають пижа з газети. Славко виймає з нагрудної кишені малюсіньку бекасячу шротину, а зверху затовкують ще одного пижа.

– Ну, будеш стріляти? – простягає він самопала Володьці.

Той здивований, але самопала бере.

– В горобця? – уже й посміхається.

– Чекай, нехай дядько піде. – Брат усе ж перехоплює мій схвильований погляд.

– Ну давай, копайте ямки.

– На яку ширину?

– Там, де старі стояли, там побачиш…

– А сокира? – зупиняється Славко.

– Забув, – аж присідає від розпачу Володька.

– Якого ж ти йшов… Добре, пішли тоді на Бучину постріляємо, – пропонує Славко. – Ворота тоді завтра.

Ми залишаємо дядька з його соломою, а вже спустившись у долину, бачимо, як він із намотаним на руку рядном дивиться за нами.

– Ще мені опришко, – оглядається Славко.

– Гнида, – цвиркає крізь зуби Володька. – Давай йому солому спалимо!

– Ти теж опришко… Щоб показати себе придурками?..

З долини на горбок, а за ним уже й Бучина. Деякі стовбури старих буків, вузлуваті, з вирізаними написами, а чи й просто рубцями-шрамами на м’якій корі. Найгрубіші з них можна обняти, лише взявшись за руки утрьох, а то й учотирьох.

– Ну то як, палимо солому? – не вгавав Рудий, але Славко вже й не відповідав.

– Тут десь було вирізано «Україна 1950», то, дід казав, бандерівці вирізали. Він як приїхав раз ліс рубати на Матівеччину, вони прогнали.

– Там, де криївки? – спитав я.

Більше для хлопців, ніж для себе, бо Славко мені вже раз восьмий про той напис розказує, але ми його так і не знайшли. Хоча, може, й хлопцям уже так само розказував, і вони також шукали, я не знаю.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Криївка»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Криївка» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Володимир Гай - Мандрівка в безвість
Володимир Гай
Евгения Яхнина - Кри-Кри
Евгения Яхнина
Олександр Вільчинський - Льодовик
Олександр Вільчинський
Олександр Вільчинський - Дерева на дахах
Олександр Вільчинський
Олександр Вільчинський - Останній герой
Олександр Вільчинський
Григорий Квитка-Основьяненко - Козир-дівка
Григорий Квитка-Основьяненко
Татьяна Лебедева - Бандерівка
Татьяна Лебедева
Сельма Оттілія Лувіса Лаґерлеф - Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусьми
Сельма Оттілія Лувіса Лаґерлеф
Григорій Квітка-Основ’яненко - Козир-дівка
Григорій Квітка-Основ’яненко
Отзывы о книге «Криївка»

Обсуждение, отзывы о книге «Криївка» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.