– Дурний, розсипиш сірку! – кричить Володька, і Славко його відпускає, а я Грицика ще деякий час тримаю за шию, хоч він також крекче, але сірників і ножа з рук не випускає…
– І що? Буде стріляти? – бере до рук самопала Славко. – Плі! – командує сам до себе.
Я відпускаю Грицика і також дивлюся. Трубка, як я й казав, мідна, мабуть, десь на бригаді знайшли, від трактора. Прибита двома скобами із цвяшків до дошки, вирізаної наче пістолет «маузер». Край трубки заклепаний, і пропиляна дірочка, щоб підпалювати сірку.
– Плі! – командує Славко й уже самопала з рук не випускає. – Давай-но сірку, – каже до Володьки. – Ти ж уже стріляв, тепер ми з Олюньом бабахнем, хочеш бабахнути, Олюню?
– Давай, – кажу я, хоч не дуже-то й маю бажання.
– Давай я, – озивається Грицик.
– Ні, ти ще малий…
– Ага, малий?..
– Так, сірки мало. Стружи ще…
– Стружи сам, – огризається Володька. – То мій самопал…
Усе могло б закінчитися черговою сутичкою, але у цей час за кущами почувся тріск, шурхіт, і ми спершу побачили величезну купу соломи, що продиралася до нас крізь кущі, а вже під нею згорблену постать дядька Юхима. Він і справді був схожий на мураху, і навіть не вірилося, що одна людина може нести таке велике рядно соломи.
Дядько теж нас побачив. Підняв голову і знову опустив, обличчя його вже було буряковим, обперезаний важким рядном, наче кінь шлеєю через груди, з жилами, що виступили на лобі, дядько просопів повз нас, але на краю галявини впав на своє рядно й розкинув руки…
Хвилини дві-три так і лежав на рядні, на напівзігнутих ногах, віддихувався, і наче аж у грудях свистіло.
– А якби тут батарею поставити? – висловив я припущення. – За деревами не було б видно.
– Ти що – ідіот? – кинув Славко, не випускаючи з рук самопала, а з поля зору – дядька. – Як би ти ту батарею сюди затягнув?
– Дерева й прорубати можна… – Володьці, видно, також нічого моя ідея, хоч він, може, й не чув про ту петлюрівську батарею біля Передмірки.
– Ви обидва ідіоти, – відповідає нам із кислою міною Славко, він не любить, коли ми із Рудим об’єднуємося. – Грицику, засипай сірку! – продовжує командувати, начеб готується стріляти, не звертаючи уваги на дядька Юхима.
Але дядько може донести мамі. Він, окрім того, що перший на вулиці скнара, то ще й пліткар, мама сама так каже, та й баба Христя його також не любить.
– Що, хлопці, воюєте? – нагадує про себе дядько. – Дивіться, мою солому не спаліть.
– А хіба вона ваша? – хмикає Володька.
– Но-но, Рудий, не дрочися… До вечора нехай тут полежить, а ввечері перенесу, буде корові на підстилку. – Дядько нарешті вилазить із-під шлеї рядна, обтрушується від соломи.
– Я бачив і на Бучині таку купу, – шепоче мені Володька, наче справжньому союзнику. – Цю не будемо, бо пойме, а ту, на Бучині, треба спалити. – Володька завжди надто радикальні ідеї штовхає, і це мені також не подобається.
Славко із Грициком тим часом засипають у Володьчин самопал сірку, притовкують її грубим стальним дротом, що служить шомполом, і ним же пропихають пижа з газети. Славко виймає з нагрудної кишені малюсіньку бекасячу шротину, а зверху затовкують ще одного пижа.
– Ну, будеш стріляти? – простягає він самопала Володьці.
Той здивований, але самопала бере.
– В горобця? – уже й посміхається.
– Чекай, нехай дядько піде. – Брат усе ж перехоплює мій схвильований погляд.
– Ну давай, копайте ямки.
– На яку ширину?
– Там, де старі стояли, там побачиш…
– А сокира? – зупиняється Славко.
– Забув, – аж присідає від розпачу Володька.
– Якого ж ти йшов… Добре, пішли тоді на Бучину постріляємо, – пропонує Славко. – Ворота тоді завтра.
Ми залишаємо дядька з його соломою, а вже спустившись у долину, бачимо, як він із намотаним на руку рядном дивиться за нами.
– Ще мені опришко, – оглядається Славко.
– Гнида, – цвиркає крізь зуби Володька. – Давай йому солому спалимо!
– Ти теж опришко… Щоб показати себе придурками?..
З долини на горбок, а за ним уже й Бучина. Деякі стовбури старих буків, вузлуваті, з вирізаними написами, а чи й просто рубцями-шрамами на м’якій корі. Найгрубіші з них можна обняти, лише взявшись за руки утрьох, а то й учотирьох.
– Ну то як, палимо солому? – не вгавав Рудий, але Славко вже й не відповідав.
– Тут десь було вирізано «Україна 1950», то, дід казав, бандерівці вирізали. Він як приїхав раз ліс рубати на Матівеччину, вони прогнали.
– Там, де криївки? – спитав я.
Більше для хлопців, ніж для себе, бо Славко мені вже раз восьмий про той напис розказує, але ми його так і не знайшли. Хоча, може, й хлопцям уже так само розказував, і вони також шукали, я не знаю.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу