Сід Чаплін - День сардини

— Чудова ніч для побачення з коханим, Пег,— сказав він, підморгуючи, і сплюнув.

— Тим краще для мене,— одказала мати.

— А от хлопчині час би вже спати,— зауважив він.

— Коли б не такі старі спритники, як ви, то мене б тут не було,— відрубав я.

Він мало не проковтнув свою люльку.

Моя стара зарепетувала і довго ще гризла мені голову за неповагу до старших.

— Ось зайди вночі до нього в намет, то він тобі покаже повагу...

— Замовч, а то ти в мене сьогодні договоришся,— сказала вона. І, знаєте, наче ото наврочила.

До пристані нам нікого більш не трапилось, коли не брати до уваги з десяток кажанів, які влаштували собі поміж старих пакгаузів щось на зразок тренувального аеродрому. Коли над нами прошурхотів перший, моя стара аж підскочила. Другий мало не заплутався в неї у волоссі, і вона зойкнула. А зачувши третього, вчепилася мені в руку.

Як на лихо, Квартирант був не сам. З ним стояла справжня пава, вся в золоті — волосся, сукня, панчохи; я навіть здивувавсь, чому вона без охорони.

— А це що таке? — спитала моя стара.

— Сукня, як у балерини, я ж казав тобі.

— Та я не про те, дурню. Хто вона?

— Його приятелька.

— Приятелька!..

Ми підійшли.

— А! — видушив із себе Гаррі. Він сидів на даху каюти, щоб зручніше було розмовляти з тим дівчиськом.

— Он як ти влаштувався,— сказала моя стара.— Я вже не кажу про вихованість — примушуєш свою приятельку стояти, а сам сидиш.

— Вона йшла мимо і зупинилась на хвильку,— лагідно пояснив він.

— Схоже на те, що вона збирається тут заночувати...

— Не ляпайте казна-чого! — огризнулося дівчисько.— Я просто чекаю тут на свого знайомого.

— Знайшла місце,— сказала моя стара.

— А чом би й ні, коли він десь розважається собі на моторці,— кинуло дівчисько, труснувши головою.— Тільки хай поспішає, а то я всю чуприну йому вискубу!

Та моя стара вже завелась.

— Он воно як виходить!

— Ну, коли так, то даруйте, я можу й піти,— ображено кинула дівчина й подалася геть.

— Хіба ж можна так, Пег,— докорив старій Гаррі.

— А тобі байдуже, аби спідниця...

— Ти що, лаятись сюди прийшла?

— Тебе навідати... Давно час...

— Тоді ходім до каюти.

Він простягнув їй руку.

— Ні, я спущуся по трапу.

— У мене немає трапу.

— Тоді я зостанусь тут.— Вона глянула навздогін дівчині.— Ач, балерина!

— І досить гарненька,— сказав він.— Ну, йди вже сюди, Пег.

Тут я їх залишив. Надійшов хлопець тієї балерини, і вона дала йому перцю. Потім вони кудись пішли, а я поплентався слідом.

Коли вони зникли з очей, я повернувся до причалу. Катер тихенько погойдувавсь, вода плюскотіла під кормою, але в каюті було тихо. Щось шаснуло під ящик для рибальського знаряддя... Миша... Раптом мені чомусь стало страшенно самотньо. Виходить, вони помирилися й пішли додому? Будуть хихотіти, влаштують собі святкову вечерю, а я змушений буду грати третього зайвого. Я вирішив хоч погрітися й скочив на палубу. Вже взявся був за клямку, коли почув:

— Дома зручніш.

— Але ж сюди ніхто не прийде.

— Тут мало місця.

— Та дарма...

Чути було рипіння дощок. Я завмер, серце у мене страшенно калатало. Хотілося вбігти до каюти, та я навіть не міг поворухнутись. Не пам’ятаю, про що я думав. Здається, про те, що час би вже мені порозумнішати, адже всі цим займаються, і моя стара, звичайно, теж — звідки ж би тоді я взявся?

— Не треба стояти переді мною на колінах,— сказала вона йому.

— Я душі в тобі не чую і ладен стояти так усе своє життя.

— Не треба,— сказала вона так ніжно, що аж у мене кров захолола в жилах.

— Господи! — мовив я.

Катер похитувавсь, а я думав про сардини, що пруть у сіті, наче сотні локомотивів. Мені здалося, ніби я чув, як вона і Квартирант кинулись одне одному в обійми — це було схоже на вибух, і я злетів східцями, мов очманілий кіт. Мені хотілося втекти від звуку поцілунку, та він наздогнав мене, хоч уже й перестав бути звуком. Наздогнав і оповив, наче вологий целофановий пакет, і марно було тікати чи опиратися — адже від себе не втечеш.

Не хотів би я ще раз пережити ті два роки. Я взагалі не любитель будь-яких повторень, але цікаво, що саме роки од п’ятнадцяти до сімнадцяти мені неприємно навіть згадувати. Наступний рік, хоч він і був роком божевільних вибриків, коли мало не дійшло до вбивства, коли я замучив себе й інших,— ще сяк-так, його згадувати можна. Але мені щоразу мороз іде поза шкірою на саму згадку про ті два роки, від п’ятнадцяти до сімнадцяти, коли я мучився на шести роботах, коли переді мною був глухий кут, страшна безвихідь. Усі оті люди, котрі вантажили вугілля або служили на побігеньках, розносили м’ясо, доглядали машини або просто сиділи й вештались без діла,— всі вони були мертві або вмирущі. А якщо хто-небудь виб’є душу з майстра чи, навпаки, плазує перед ним, то це не становить винятку, бо їх теж топчуть; гній, непотріб — ось вони хто; переможені, які ще й не починали боротьби. Адже освіта не лише торує людям дорогу в життя, вона ще й добре просіває їх на густе сито.