Сід Чаплін - День сардини

Я бачив, що одна наглядачка, яка стояла поблизу, все чула. Вона могла б бути моєю матір’ю, і я почервонів. Потім усі розійшлись, і дівчата з удаваним острахом кидались од мене, вищали й ховалися по кутках, хапаючи ножі, якими різали тісто, наче мусили боронити свою цноту. Цноту! Та серед них жодної незайманої не було! Кожної п’ятниці я чув, як вони шепочуться й пащекують: от би примусити «його» зробити те або те, перелякано розказують, що мати вже щось підозрює або й застукала їх, і таке інше. У них лише одна мета — вийти заміж, всі вони мріяли про легке життя, та, зрештою, потрапляли в рабство й люто ненавиділи своїх чоловіків. Я був ще молодий для шлюбу, і вони скоро відчепились од мене. Лише та наглядачка все позирала у мій бік і завжди зверталася тихим і лагідним голосом. Вона була заміжня жінка, не вдова і, здається, не мала щастя з чоловіком.

Дивно, але я вже забув її ім’я. Забув геть-чисто. Та не забув її ставлення до мене. Так от, вона завжди позирала в мій бік. Досить було мені вийти, як вона одразу це помічала. А коли я заходив, теж помічала, хоч і не підводила голови. Не питайте, звідки я це знаю,— бувало, ввійду після довгенької відлучки, а вона кличе мене, навіть не дивлячись, чи я тут. І хоч їй було вже за тридцять, нас щось єднало, ніби між нами була якась таємниця або тільки ми двоє розуміли, що й до чого. А ми ж ні разу навіть не розмовляли. Ні я не намагався завести розмови, ані вона. А коли після зміни ми випадково опинялися разом у дверях, вона хутко відступала вбік, пропускаючи мене, а тоді стояла й чекала, поки я відійду щонайдалі. Та кілька разів я відчував, як вона пече мене очима, і думав: певно, й жінок, як чоловіків, цікавить те, що в тебе під одягом.

Я намагався навіть не думати про неї. Адже ж вона була вдвічі старша за мене й не буду брехати, що якась там красуня,— нічогенька з себе, приємна, але не з тих, що очі вбирають.

Одного разу, коли я підмітав у коморі, вона раптом з’явилася в дверях мов привид. От клята доля, адже там було до біса інших жінок, які мені більше подобались. Хоч я ще й не підозрював, до чого все воно йдеться. Комора була темна, з високою стелею, всі лампи запорошені борошном. Мій віник збив цілу хмару брудного борошна, і вона ніби полетіла в ту хмару, як метелик на вогонь. Пішла за мною в найдальший куток. Я весь час озирався через плече, а вона все йшла та йшла. Коли стала поруч, я відчув запах парфумів. Він пронизав мене наче голка, пробившись крізь дух цвілого борошна, мигдалю й волоських горіхів. Далі відступати було нікуди — шлях мені перетнула гора лантухів.

— Ну? — сказала вона.

— Вам щось потрібно? — спитав я, мов той дурник.

— Ні, просто хочу поговорити з тобою.

Я сів, тримаючись за віник, наче за єдиний порятунок. А вона, признаюсь вам, не була анітрохи схвильована й дихала рівно, бо була холодна мов крига й надто самовпевнена. Постояла, роздивляючись мене з якоюсь дивною посмішкою, і раптом погладила по голові. Я одскочив мов ошпарений...

— Ти височенький, як на свій вік,— сказала вона.— Зовсім дорослий... Звідкіля в тебе цей шрам? — Вона торкнулась його пальцями, які обпекли мене вогнем.— Чого ти тремтиш — тобі боляче? — І, не чекаючи відповіді, провадила далі: — Я чула, як оті дівчиська лізли до тебе, бісові сучки! — В її словах було стільки ненависті, що я витріщивсь на неї.— Забери віник.

Як той солдат, що виконує команду, я забрав віник і при цьому торкнувся її ноги. Тепер вона затремтіла.

— Я чула... як ти казав... казав, що знаєш усе про дівчат... Мабуть, просто хвалився?

І я зрозумів, що має статися. Не хотілось вірити, поривало втекти і в той же час щось примушувало лишатися. Я похитав головою.

— Значить, це правда? — мовила вона якось тихо.— Хто ж вона? — І весь час ніжно гладила моє волосся.— Дівчина твого віку чи, може, як я?..

— Як ви,— одказав я.

— Ах! — зітхнула вона.— Я так і гадала.— Голос її став суворіший.— Мені чомусь завжди хочеться знати, як це починається. Ось так? — І поцілувала мене в губи.

Все одразу стало на своє місце, але було надто несподіваним, щоб дати якусь втіху. Я навіть не встиг сказати їй, що це було зовсім не так, а потім — тим більше. Тоді все відбувалося повільно, тихо й лагідно. А-тут — пастка, напад, ніби вона вбити мене хотіла. Як я тепер розумію, вона просто мстилася. В тієї, іншої, не було ненависті, а лише якась невиразна втома, бажання допомогти. Та ця була старша літами.

Завжди воно виходить не так, як хочеться. Замість кралечки Поллі або тієї, що про неї розповідав Чарлі, штовхнувши мене під бік, мені дісталась жінка, яка могла мати од життя все, а не мала нічого й сама хотіла віддавати, а не брати. Це повторювалось ще кілька разів. Вона раптом знавісніло кидалась до мене, і я відчував, що вона робить це не з своєї волі, а неначе з примусу. Навіть не хотіла розмовляти зі мною. Бачились ми з нею лише в пекарні. І врешті я не витримав. Я мусив визволитись од цього. До того ж вона мені була така сама чужа, як і спочатку. Не тільки тому, що була заміжня або забувала про обережність,— просто досить було мені тільки побачити її, як відразу хотілося тікати світ за очі. Я не пам’ятаю її імені, але нерідко думаю про те, якою ж вона була насправді, навіщо я їй здався і нащо вона все те робила. Вона — єдина жінка в моєму житті, в якої не було ані краплини ніжності. Я й досі не розумію, що могло так озлобити її. Правда, донька лахмітника, Мілдред, теж була така, але я бачив її лише здалеку і тому не беру до уваги. І дивно, що ця жінка ніколи не намагалась мене образити. Та й навіщо їй було це робити, коли вже самі її дотики були до краю образливі?