Сід Чаплін - День сардини

— І будь певен, що не прогадаєш,— докинула тітка Мері.— Дядечко сам вибився в люди... Тепер він — начальник дільниці, велика людина в лейбористській партії, був суддею і навіть мером...

— Чимало всякого довелося скуштувати,— правив далі дядько Джордж.— Зате все, чого досяг, дістав по заслузі. Так, по заслузі, хлопче, твій дядько ніколи не блукав у житті, не лизав п’ят, не шукав знайомств. Заслуги й тільки заслуги. І здоровий глузд. Я ось і в житловому комітеті те саме казав: це так само просто, як прокладати каналізаційну трубу,— пильнуй лише, щоб вона не перекосилась, тягни по траншеї, та й годі.

— Авжеж, ти заслужив повагу,— насилу видушила з себе моя стара.

— Так, мене поважають, навіть дуже поважають,— сказав він.— Я знався з найвидатнішими людьми, але завжди брав лише власними заслугами та чеснотами. Джордж усе своє життя був чесною людиною. Я вам не розповідав, що сказав мені якось Ерні Бевін? «Я одразу запримітив тебе з трибуни, друзяко,— оказав він,— у тебе чесне обличчя, закладаюсь на фунт проти пенні, що ти чесний Джордж із берегів Тайну». Що ви на це відповісте, га? Здорово розсудив! Ото був діяч так діяч!

— А ким же він був, той Ерні Бевін? — спитав я.

— Як, ти ніколи не чув про Ерні Бевіна? Генерального секретаря профспілки докерів? Та це ж найславетніший лідер лейбористів усіх часів — політик, який зробив для перемоги над німцями більше за Черчілля! От вам і сучасна молодь... Ми з шкури пнулися, не шкодуючи себе, а він запитує, хто такий Бевін!..

— Адже його кожен знає,— знову втрутилася до розмови тітка Мері.

— Ще б пак. А тобі ще треба багато вчитися, хоч ти й закінчив оту свою сучасну школу...

Я вирішив спіймати його на гачок.

— То ви приятелювали з тим Бевіном, дядечку Джордже?

— Ще й як приятелював! Старий Ерні умів цінувати справжніх людей. Кажу ж тобі, він завжди кивав або кликав мене до себе в залі засідань, дякував за вдалий виступ і сердечно тиснув мені руку. Так, Ерні вмів цінувати справжніх людей.

— Але ж це, мабуть, було дуже давно...

— Так, так, життя йде вперед.

— Я завжди відставав з історії,— промимрив я.

Моя стара метнула в мій бік нищівний погляд, але товстошкірий дядечко не помітив, що його беруть на глузи.

— Так, він посів своє місце в історії! Лише завдяки йому ми досягли таких успіхів.

— А от мені подобається Казенс,— підкинув я, знаючи, що дядько терпіти його не може.— Він неухильно бореться проти смердючих атомних бомб та всілякої іншої погані.

Мій любий дядечко мало не луснув.

— Та це ж баламут! Задер носа, хоча колись був учнем Ерні. Він, звісно, теж наш, але його треба держати в шорах. Куди йому братися до Бевіна!..

— То як же відносно роботи? — спитала моя стара.

— Ет, мамо, дай мені погомоніти з дядечком,— перебив я.— А що, як той Казенс стане колись прем’єром?

— Нізащо в світі! Його не оберуть.

— Бували й не такі чудасії,— не вгавав я.— Дивіться, щоб ви не зустріли його на Даунінг-стріт [3] Вулиця, де міститься англійський парламент , дядечку Джордже...

— Це неможливої Коли б ти знав нашу партію, як я, ти зрозумів би, що Френкові Казенсу так само далеко до прем’єра, як куцому до зайця.

— Ну, а все ж таки, припустімо на хвилинку, що він стане прем’єром,— тоді що? — дрочив я його, вдаючи, ніби не помічаю знаків, що їх мені робила моя стара.

— Тоді я зберіг би вірність зеленому прапору! — заявив дядько.— Йому присвятив би я свою відданість, бо в цьому суть демократії, і так велить мені моя совість... Я створив партію, а вона створила мене, і я буду завжди з нею, бо лише партія цінує гідність і заслуги людей!

Очі його вилізли з орбіт, чоло вкрилося рясним потом. Я пригадав те слово, що його в школі колись примусили мене писати сто разів, і швиденько пустив його в хід:

— Виходить, у вас небезстороння партія?

Це їм полестило, і вони таки спіймалися на гачок.

— О-о, оце до діла,— сказала моя стара.

— Свята правда,— докинула тітка.

А дядечко Джордж застебнув жилетку і пробурчав:

— Я дуже радий, що ти все-таки дістав хоч деяку користь із своєї освіти.

Вони зовсім розм’якли, а я мало не впав із стільця, так мене душив сміх. Між нами кажучи, я добре знав, що мій дядечко пройдисвіт і лише повторює гучні слова, та це перевершило всі мої сподіванки.

Він видобув блискучий портсигар і запропонував мені сигарету.

— Ні, дякую,— промимрив я, мало не давлячись від сміху.

— Цей портсигар подарувала мені партія за двадцять років бездоганної роботи,— промовив дядько.— Радий, що ти не куриш. Я й сам ніколи вдень цього не роблю.