Сід Чаплін - День сардини

— Я годинами можу стежити за ним,— зауважив він.

— Поки він закінчить, ти вже на пенсію вийдеш,— гірко сказала мати: їй страшенно набридло щодня накривати простиралами стіл, буфет та інші меблі, а потім прати ті простирала,— адже основою мого мистецтва був сміливий мазок, який розбризкував вапно на всі бюки.

Коли я нарешті скінчив, у неї відпала охота фарбувати чи білити щось інше, і я міг погуляти досхочу бодай кілька останніх днів. Літо було в розпалі, і я цілими днями вилежувався в канаві, поблизу стоянки моторних човнів. Позичив у старого Чарлі Нетлфолда серпа, нажав трави і влаштував собі лежак на осонні. Роздягнувшись, я ліг і помаленьку підсмажувався. Лежав горілиць, прикладав руку до очей і стежив за хмарами, що линули в небі. Коли ж набридало, перевертався на бік, і мені видно було міст, яким невпинно снували машини й автобуси, повзали люди, як мурахи, а часом мелькала якась кралечка в квітчастому платті; чи то перевертавсь на другий бік і дивився, як суне поїзд по залізничному мосту. Іноді ходив прогулятись до стоянки, та погомоніти було ні з ким, бо вдень там здебільшого стовбичили заповзятливі рибалки, які полюбляють самоту й нікого навіть не помічають. То був найприємніший відпочинок у моєму житті, і лише шкода було, що я не зустрічав більше отого мовчуна, котрий одного разу катав мене по річці. Він возив мене в Шілдс і назад і за весь час не зронив жодного слова. Стріти ще раз людину, яка нізащо в світі не хоче розмовляти,— це все одно, що знайти дорогоцінний скарб.

Якось до мого пляжу забрів один тип, на ймення Креб Керрон. Я лежав на сіні, гріючи спину, і марив про те, як я заживу, коли стану мільйонером: власний літак, яхта, власний мальовничий острів і цілий натовп рабів і рабинь. Єдиною вільною жінкою у моїх володіннях буде моя стара, а їй слугуватиме Гаррі, Квартирант,— звісно, якщо вона сама цього захоче. Моя фантазія розгулялась, і я уявив собі, як сам прем’єр прилітає до мене вертольотом, аби порадитись про се про те. Та раптом мені схотілось перевернутися на другий бік, і я побачив над собою Креба Керрона, проте не одразу його впізнав, бо він чомусь здався мені удвічі вищим, до того ж я дивився на нього проти сонця.

— У мене аж душа в п’яти гулькнула з несподіванки,— сказав я.

— А що ти тут робиш?

— Хочу засмагнути перед щорічною відпусткою у Вест-Індію.

— Та в тебе ж і так класна смага. Ти, мабуть, щодня сюди ходиш?

— Залежно від погоди. Коли дощ або вітер, я, звісно, сиджу дома і длубаю в носі.

— Не смішно... Ти тут нічого часом не помічав?.. Ну, тут довкола?

— Я помічаю лише, коли сідає сонце,— відказав я.— І одразу ж іду додому. А хіба що? Ти щось надумав?..

З такими, як оцей Креб та його брат Носач, мій однокашник, треба завжди бути відвертим і рішучим — інакше не можна.

— Та так... цікавлюся.

Він сів навпочіпки і взявся гризти соломинку. Обидва Керрони — гарні хлопці, але якби просвітити їм голови рентгеном, усередині виявилася б суцільна полова та ще й доволі тухла. Креб був футів шести на зріст — ставний і дужий.

Смаглявий, чорноволосий, обличчя довге, наче в індійця. Очі — не добереш, чи карі, чи то чорні, а загалом — під колір волосся. Носив він червоні джінси, які, очевидно, міг надягати лише з допомогою черевичного ріжка, й спортивну вовняну сорочку. Кажуть, що дід його був іспанським моряком. Можливо, це й правда. У всякому разі, він дуже скидався на тореадора, і брат його теж.

— Ти десь працюєш, Креб?

— Авжеж, торгую з тачки, коли маю де її ставити, словом, як то кажуть, промишляю.— Він одвернувся.— Ти не бачив сьогодні старого Нетлфолда?

— Він поїхав кудись старою шкапою. Я позичав у нього серп днів чотири чи п’ять тому. А навіщо він тобі?

— Так, між іншим,— промовив Креб.— Слухай... У мене є деякий інтерес до його дому. Все чесно, благородно, тільки я не хочу, щоб старий знав про це, ну й інші — теж. Можливо, я колись тебе прийму до гурту. Ти вмієш мовчати?

— Могила,— запевнив я.

— Дивись,— показав він соломинкою,— звідсіль усе видно. Всіх, хто приходить і відходить... Це добре, що я натрапив на тебе.

— А коли б я на тебе — яка різниця. Мене чужі справи не цікавлять.

Та все ж мені кортіло дізнатися, що й до чого.

— Посунься,— сказав він.— Дай трохи полежу.

Ми якусь часинку подрімали. У всякому разі, мені здавалося, що він спить. А я не міг, усе думав про те, що він замислив. Нарешті я підвівся. Час було йти додому пити чай, та й сонце вже ні біса не гріло. Я побачив старого Чарлі, що простував поряд із своєю шкапою, підтримуючи гору ганчір’я на візку. У дворі він зупинився — високий, огрядний, у пальті з хутряним коміром столітньої давності та в засмальцьованому котелку, насунутому на самі вуха. Він гукнув, і на подвір’я вийшла жінка. їй було десь за тридцять. Пухкенька й чорноволоса, як Креб.