Сід Чаплін - День сардини

Та, кажу вам, тепер я дав би старому Брехемові спокій. Він старався як тільки міг, хоч і надаремне. Я йому подобався, і він мені теж, ось чому, коли б ми десь зустрілися, я поставив би йому пінту пива, щоб у нього не так скреготало в горлянці. Подумайте лишень: я йому, а не він мені!

Чесно кажучи, саме я затіяв отой голубиний бенкет. Та хіба я винен, що Носач захотів ще й випивку влаштувати. А було все ось як: одного вечора ми пішли в кіно і побачили там традиційний англійський пікнік — біфштекси, відбивні, ковбаси — словом, усе, чого душа бажає. Я сказав: нумо й собі влаштуємо такий пікнік. Усі троє хлопців, що були зі мною, погодились, і ми навіть не зчулися, як у нас була вже сумка з цибулею, що її хтось поцупив на овочевому базарі, а тим часом кількість охочих пристати до гурту все зростала, хоч не було ще ні біфштексів, ні відбивних, ані ковбас.

Не знаю, як це мені спало на думку,— мабуть, шугнуло просто з неба, наче великий ситий голуб.

— Голуби! Ми влаштуємо голубиний бенкет!

У нашому місті десь близько чверті мільйона мешканців, і на кожного з них припадає не менше десятка голубів. Там, де були колись старі кладовища, тепер поробили скверики, і жалісливі діди та бабусі цілими днями годують у них голубів. Птахи жиріють. Але спіймати їх не так-то легко.

Ми вирішили влаштувати комору в одному з порожніх будинків; запаслися дротом, щоб підвішувати голубів, і домовилися з сином третього кухаря з місцевого ресторану, що той за ніч обпатрає їх. Ну, й призначили час бенкету.

Зоставалось лише наловити голубів. Ми розважили, що їх треба принаймні по два на брата; виходило штук шістдесят із запасом на випадок непередбачених гостей. Голубів не було, зате пропозицій не бракувало. Пропонували сільця, духові рушниці, пташиний клей, електроловки, соколине полювання — словом, понавигадували казна-чого. Нарешті домовились, кому де ловити, й поділилися на пари.

Мені з Носачем дістався будівельний майданчик за кладовищем. Ми з ним влаштували військову раду. По-перше, ухвалили зійтися на місці о п’ятій ранку. В цей час на вулицях ні душі, хіба що йтимуть на роботу водії автобусів або залізничники, та їм ніколи зупинятись, навіть коли й запідозрять щось; а втім, навряд чи й помітять нас спросонку. Звичайно, і черговий полісмен робитиме обхід, але той майданчик — у видолинку, отож ризик зовсім незначний.

По-друге, вирішили ловити двома способами. Носач вибрав клей, то й гаразд. Я ж надумав змайструвати собі сільце.

Мені треба було розв’язати ще одну проблему — як ушитися з дому в таку рань, але я промовчав. Досить було б мені лише заїкнутись, як Носач узяв би мене на глузи. У них вдома була ціла злодійська ватага, і всі промишляли саме тоді, коли крамниці були зачинені. Та моя стара, звісно, не пустила б мене — у неї, певно, на лобі фотоелемент, і, навіть коли вона спить, одне око чатує. Але я все ж таки придумав, що їй збрехати. Вона в мене гонориста й одразу спіймалася на гачок.

0 пів на п’яту я встав мов сновида,— клянусь, навіть підлога не рипнула, а це ж просто диво, коли зважити на те, яка у нас підлога. Я навіть сів на неї, коли натягав шкарпетки,— щоб не зарипів піді мною стілець. Та, очевидно, десь таки дав маху, бо вона коршуном налетіла на мене.

Ну й фізія ж у неї була: на голові цілий ліс папільйоток, а очі, мов бурави, так і свердлять тебе.

— Куди це ти?

— Ой, мамо, я ж казав тобі, що ми готуємось до змагань у плаванні з іншою школою.

— Зараз лише пів на п’яту, а ти казав, що басейн відчиняють о сьомій.

— Я хотів раніш поснідати, щоб потім не довелося плавати на повний шлунок.

— Щось тут не те. Говори правду!

— Слухай, мамо, я просто хочу якнайкраще підготуватися до змагань. Ото й тільки.

Аж тут під вікном почувся свист Носача.

— А це хто?

— Га?

— Хтось, здається, свиснув. Ти часом не злигався з бандитами? Ану піду подивлюся...

І вона рушила до дверей — як була в папільйотках та в нічній сорочці. Довелось і мені поплентати за нею.

— Гей, ти! — гукнула вона Носача, який футболив камінчик на тому боці вулиці.— Іди-но сюди.

Він підійшов з янгольським виглядом, і в цьому була його помилка, бо мою стару саме такі речі найбільше насторожують. Я ж сам її привчив.

— Тобі чого тут треба? — спитала вона.

— Ми з ним разом тренуємося в басейні, мамо...

Носач підхопив:

— І стрибаємо з вишки.

— У таку рань...— Вона свердлила нас обох очима. Напевно, думала, що ми затіяли крадіжку або й ще щось, значно гірше. Може, підпал.— Зайди випий чаю. Ти їв що-небудь?