Сід Чаплін - День сардини

Я частенько бачив її — то була дочка старого Чарлі. Як її звуть, я довідався тільки тоді, коли про неї написали в газетах, та, щоб усе було чин-чином, скажу вам зараз її ім’я — Мілдред. Волосся у неї вилискувало, наче вороняче крило. Налетів вітер і задер їй спідницю. Вона навіть не підтримала її, як ото роблять інші жінки. Спідниця метлялась у неї на стегнах, а вона, ніби нічого й не сталося, щебетала собі із старим, доторкаючись до ганчір’я на візку. І раптом мені стукнуло в голову, що це до неї має інтерес оцей Креб.

Вона була дуже чистенька, як на дочку лахмітника. І ніколи ні з ким не розмовляла й не сміялась, гуляла собі вулицями, задерши носа.

— Ти собі нічого не уявляй: мова не про неї,—озвався Креб.

— Гаразд, тільки пусти мою руку — я не збираюся тікати.

Він посміхався, але на лобі в нього виступив піт.

— Такої навіженої ще світ не бачив,— промимрив він, кусаючи нігті. Ні в кого не побачиш таких довжелезних пальців і таких куцих нігтів, як у Креба.

— Ці підстаркуваті бабиська небезпечніші за динаміт,— озвавсь я. Мені було чомусь моторошно, і я сказав це, аби тільки не мовчати. Він засміявся і промовив:

— Щоб ти знав, тут у мене зберігається капітал — гроші на цукерки.

Я витріщився на нього.

— Коли-небудь розкажу,— кинув він і турнув мене на сіно. Я хотів крикнути, та Креб затис мені рота рукою.

— МовчиІ — просичав він.— На нас дивиться Чарлі.

І ту ж мить пустив мене, хоч я з несподіванки мало не відкусив йому пальця.

— Нічого поганого в цьому нема,— пояснив він.— Я тільки не хочу, щоб старий Чарлі знав. Ще, чого доброго, подумає, що ми винюхуєм та обібрати його хочемо. Отож не встигнеш і писнути, як з’явиться поліція...— Я кивнув, а він провадив далі: — Тобі часом хочеться пити, коли ти тут?

Я відказав, що хочеться.

— То піди якось до неї та попроси напитися.

— Е ні, не хочу я зв’язуватися з цією навіженою.

— Авжеж, може, воно й краще не займати її,— погодився Креб.— Та тобі цього не збагнути, малий ти ще.

— Я все розумію.

І це була таки правда.

— Ніколи в світі ти цього не збагнеш,— запевнив він.— Не так усе воно просто. Це ж справжня комедія... Сміх, та й годі!..

— Та кажи вже.

— Колись розкажу, не тепер. Тобі можна — адже ти можеш мені допомогти,,,

Ми полежали ще хвилин десять, потім вилізли з канави і побачили, як старий повів свою шкапу до стійла. Мілдред, розставивши ноги і взявшися в боки, зухвало дивилася на нас.

— Що за чортівня? — спитав я.

— Ти про що?

— Вона сміється. Бачиш?

Креб мовчав.

— Гаразд, вона ще в мене поплаче,— сказав він нарешті.— Я їй не піддамся. Ось побачиш.

Я глянув йому в обличчя, і воно мені аж ніяк не сподобалось.

Коли він пішов, у голові в мене майнула дивна думка. Я вже казав, що часто бачив ту Мілдред у місті. У кожного свій норов. От і в неї — обличчя завжди було кам’яне, а зараз вона сміялась.

Лежати на сонці було приємно, а коли ще згадати, що й до школи не треба йти, то мене аж роздимало з радощів. Мандруючи містом, я часто бачу оті сучасні школи з гарної цегли, добротного дерева і цілих гектарів скла, в якому відбиваються газони. Я не буду розповідати вам жалісливих історій. Хочу лише повідати чистісіньку правду — як я дістав освіту. А це, скажу вам, кумедна бувальщина, і хочеш не хочеш, а мушу признатись, що сам я вчився у двох старезних школах. Перша, яку слід було б назвати виправною колонією, була збудована десь тоді, коли й місцева в’язниця,— її намагалися зробити щонайтемнішою і якнайменше витратились на вентиляцію. Груби диміли, і скрізь смерділо, як у нужнику. Там я зробив перше відкриття: всі вчителі вважали мене не гідним звання сучасного вундеркінда, і я здуру погодився з їхнім присудом.

Це не означає, що я був такою вже паршивою вівцею. Я погано вчився, і хоч учителі й махнули на мене рукою,— а то були добрі люди, здебільшого жінки,— серед учнів мав репутацію сміливця й забіяки; всі знали, що я вмію дати здачі й за словом до кишені не полізу. Перший у бійку не кидався, та коли вже доводилось, то бився по-справжньому, і це виявилось навіть корисним, бо в нашій школі було доволі відчайдушних головорізів. І все ж я не любив бійок і згодом збагнув, ідо з деякими хлопцями, а то й з учителями, можу зводити рахунки в інший спосіб — усілякими натяками та жартами. Кепкуючи з них, я, можна сказати, виявив у собі талант.

У цьому, звичайно, відіграв неабияку роль наш Квартирант, який саме тоді переселився до нас. І хоч його інтерес до моєї старої завжди дратував мене, у нього був гострий язик, і я не тільки захоплювався ним, а й намагався перевершити.