Сід Чаплін - День сардини

Я хотів сказати йому, що оскільки я не курю і ввечері, то, виходить, я вдвічі кращий за нього. Та я поборов цю спокусу і сказав лише, що не хочу й починати, бо потім важко буде кидати. Моя стара мало не вмліла.

— У мене вистачить сили волі,— запевнив він.— Я можу кинути коли завгодно. Адже вся сила демократії — в самодисципліні. Вона є силою старшого покоління, яке пройшло важку школу. А молодь, оці розумники, курять сигарету за сигаретою, п’ють, мов ті свині, не вміють шануватися.

— Джордж їм завжди це каже,— втрутилась тітка Мері.— Авжеж, Джордже?

— Просто у вічі. Я люблю правду, а не дешеву популярність, у цьому моя гідність.

Моя стара щось там показувала мені на мигах, та я не міг себе стримати і бубонів слідом за дядьком: «У цьому моя гідність».

— Я певна, що він потрапить у гарні руки, Джордже,— сказала моя стара.

— Напевне, аби лише був гідний мене... Взагалі я не визнаю знайомств, та на цей раз уже посприяю... Дам йому змогу почати, а там хай сам собі пробиває дорогу. Проте він мусить знати порядок! Ввійде в курс справи і працюватиме нарівні з усіма.

— А яка платня? — поцікавився я.

— Ну ось! Зараз він почне розпитувати, скільки годин на день треба працювати, коли обідня перерва та яка відпустка. П’ять фунтів дванадцять шилінгів шість пенсів, і, коли хочеш знати, нам довелося довгенько за це поборотись. Якщо ти хлопець чесний, то віддаватимеш заробіток матері, як от я свій — тітці Мері. Не марнуй грошей, відкладай.

— Він буде відкладати по два фунти,— сказала моя стара, і очі в неї заблищали.— Чуєш? — звернулась вона до мене.— В першу ж получку підеш на пошту й заведеш собі рахунок.

Я вирішив потім сказати їй, що спершу треба буде замочити нове місце, а потім уже відкладати першу тисячу. Вона знала не гірш за мене, що цьому старому шахраєві легко збирати гроші, які течуть до нього з профспілки та зі всіляких там комісій і комітетів... Але я стримав себе. Бо хіба ж можна таке вигадувати про нашу демократію! Ха-ха-ха!

— Коли виходити?

Та він мовчав: мабуть, це не від нього залежало. Щоб влаштувати мене на роботу, він теж мусив комусь кланятись, як оце ми йому. Мені хотілося послати його під три чорти, але треба було думати про мою стару. Дивні створіння ці жінки! Якщо їм припече, будуть принижуватись, аж поки не доб’ються свого. А от задурно робити цього не бажають. До того ж, я не криюся, на одну шальку з синівською любов’ю було покладено п’ять фунтів дванадцять шилінгів і шість пенсів. Я вже доволі поглузував із старого шахрая, а по дорозі додому збирався втнути ще й не таке. І все ж мені чомусь було гидко.

Не встигли ми вийти за двері, як моя стара взялася за мене, але запал у неї був уже не той: я бачив, що в душі вона аж кипить від того, що їй довелося йому підспівувати.

— Ось постривай,— повчала вона.— Ти ще дограєшся із своїми вибриками! Вони давно вже сидять мені в печінках. Ти думаєш, я нічого не помічаю?

— Зате він ні біса не відчув, мамо. У нього надто товста шкіра.

— Це дуже нечесно і навіть жорстоко, адже він, бідолаха, нехтує своїми принципами, аби тобі допомогти — влаштовує тебе на роботу, та ще й яку!

— Не дури себе, мамо. Для нього все це лише нагода розіграти з себе можновладного пашу. Подумаєш, який чарівник, вимахує своєю смердючою паличкою і хизується перед бідними родичами!

— А я певна, що в нього добра душа,— мовила мати.

— Поки це не торкається його кишені... чи гонору,— відказав я.— А ні, то так насмердить, що хоч тікай!..

— Ота його гідність...— почала була вона.

Та раптом ми перезирнулись, і на нас напав такий сміх, що ми всю дорогу мало не падали.

Вдома випили чаю і послухали по радіо месу; моя стара дуже любить, коли її виконують під джаз. Та потім усе зіпсувалось, бо вони ніяк не могли діждатись, щоб я пішов. Коли на мене нагримали, я ліг у себе в кімнаті й почав прислухатись. Вони тим часом найшли якусь божевільну музику й включили приймач на повну силу. Так можна було оглушити й самого дядечка Джорджа — хоч і дурному було звісно, чим вони займалися. Нічого не вдієш. Я довго лежав, дивився на зорі і думав про те, який паскудний видався день та як ото бути робітником. Видно, нелегка робота, коли за неї платять аж цілих п’ять фунтів дванадцять шилінгів і шість пенсів,— як не крути, виходило, що все це лиш трохи ліпше за смерть.

Минуло тижнів зо два, поки ми знову дістали вісточку од дядечка Джорджа: я гадаю, що він чекав, аби потрібний йому чоловік був у потрібному настрої. Моя стара замучилась, вигадуючи то се, то те, тільки б чимось мене зайняти. Спочатку вона звеліла мені побілити стелю в кухні, і я зрозумів: коли зроблю це як слід, то не минути мені й інших кімнат. Тому я всіляко відкладав, зволікав, розтягував цю роботу й приглядався до неї, ніби художник до свого шедевру. Гаррі сказав, що за все своє життя він не бачив нічого кумеднішого.