Сід Чаплін - День сардини

Таким чином, я знову опинився без роботи, заживши сумної слави літуна, який ніде не міг довго протриматись. Я був наче той траулер, що його кидає на хвилях перед самою гаванню. Коли я бачив у трамваї як хтось у білому комірці та ще й у краватці читає газету або книжку в целофановій обгортці, мені ставало навіть заздрісно. От би й мені бути таким — юнаком з перспективою, котрий свого нізащо не прогавить, працює як слід, щось метикує і всього вже досяг. Усе в нього гаразд, тихо-мирно, і ніяких тобі рекомендаційних листів не потрібно, тому що ти сам уже себе зарекомендував. І як таку гидь земля тільки носить — тьхуі

Все, що я пробував робити, було старе і ясне як сніг. Ось, скажімо, хитрував так само, як хитрували років п’ятсот тому, а то й більше. Або тягав ящики з яблуками, мішки з картоплею й ноші з капустою на овочевому базарі. І все через те, що цю роботу ніяк не можна механізувати, а я на своєму віку вже раз лишився без роботи, коли мене замінили машиною й замість дерев’яних бочонків стали виробляти металеві. Хоч би як там воно було, чи я був винен, чи хтось інший, але я теж пройшов крізь це, як ото рицина проходить по кишках. Мойсей помер, коли побачив землю обітовану, а відщепенець мусить жити. І я любив життя. Лише одне псувало мені його — взаємини між Гаррі та моєю старою, бо я й сам не розумів, що для мене це, мов гострий ніж, бо й досі я не можу без неї, як то кажуть, тримаюсь за материну спідницю.

Тепер я можу сміятися з їхнього кохання та вченої миші, яку він, смикнувши за мотузочок, випустив з коробки того вечора. Стара сиділа у нього в каюті мов нежива і раптом, побачивши рожевий носик і очі-намистинки, кинулась йому в обійми. Але тоді мені було не до сміху. І дивно, що сама думка про це була для мене важкою мукою, хоч і сам я часом був не від того. Узяти хоча б ту першу жінку. Справа йшла до цього вже давно, але все сталося за два тижні перед тим, як я втратив роботу вугляра. Коли.. Чарлі сказав мені, що й до чого, я подумав, що він з глузду з’їхав,— адже вона була вже не дівчинка. Він лише похитав головою.

— Є такі, що полюбляють молоденьких,— сказав він.— Та ти скоро сам побачиш.

І згодом я дістав перше підтвердження його слів. Вона жила в шикарному районі, де все беруть оптом, проте вугілля замовляла по сто фунтів. Спершу брала багато, по тисячі й більше, а потім почала купувати помалу й завжди пригощала мене чаєм. Кароока шатенка, не гладка, але повненька, вона завжди дивилася на мене з якимось сумом. Мабуть, була занадто чесна для того, щоб шукати собі розваг, як ото Поллі, і я навіть певен, що коли б не випадок, між нами так нічого б і не сталося. А вийшло все ось як: одного вечора я, щоб розважитись, тинявся поблизу Центрального вокзалу і раптом побачив її — вона тягла важенні валізи, страшенно втомлена з дороги. Мене вона й не помітила.

Я підійшов.

— Дозвольте вам допомогти.

Вона обернулась. Була смуглява, з тих жінок, що не часто червоніють.

— Гаразд... Ти славний хлопчина... Але як ти змінився!

— Трохи обтесався,— сказав я.— Мені й самому приємно. Ви мене завжди пригощали чаєм, отож я не міг спокійно дивитися, як ви тягнете ці валізи

В таксі вона спитала:

— Тебе підвезти? Чи нам по дорозі?

Мені стало тоскно, коли подумав, що скоро знову сьома година ранку, згадка про крадене вугілля гнітила мене, і я збрехав. Вона, очевидно, зрозуміла це. Адже такі, як ми, не мешкають в тому районі. Шофер, певно, подумав, що ми божевільні, якщо взагалі звернув на нас увагу,— дорога була наче ковзанка, а на ній повно машин і п’яних. А може, він вирішив, що я її син, і це було б найкумедніше, бо я всю дорогу впивався пахощами її парфумів і м’якими дотиками жіночого тіла. Обличчя її я майже не бачив, але воно було ніжне, хоч і видніли на ньому поодинокі зморщечки, щоки були трохи запухкі, але поганою її я б не назвав. Гарною — теж, зате в ній був якийсь дивний затишок і спокій.

Я не знав, про що говорити, і вона знов обізвалася сама:

— Сподіваюсь, у мене там все гаразд. Будинок тиждень стояв порожній, але дрова були наготовлені.

— І чайник теж? — спитав я.

Вона взяла мою руку, стиснула її і поклала собі на коліна. Я зрозумів, що діло буде.

— Зви мене Стеллою,— мовила вона.

Врешті вона все-таки розпалила дрова в каміні, і ми попили чаю, а додому я пішов о другій годині ночі й од хвилювання навіть не міг придумати якогось пояснення для моєї старої. Зате — і це дуже важливо — я думав про неї та Гаррі, коли був там, з тією лагідною та доброю жінкою. І мені чомусь було дуже боляче. От хоч вірте, хоч ні.