Сід Чаплін - День сардини

Я так часто міняв роботу, що об’їздив місто всіма трамваями, хоч навіть не встигав познайомитися з кондукторами. І робоча книжка у мене ні разу не пошарпалась. Бували випадки, що більше не залишалося роботи, але частіше я сам залишався без неї. Я був уже дорослий і мав свій гонор: щось не так — і бувайте. До того ж багато про себе думав. Мене охрестили Красунчиком,— шрам тільки вирізняв мою гладеньку шкіру, блакитні очі та золотаве волосся, рівно зачесане назад. Я добре знав, яка злостива буває в мене посмішка і який диявольський погляд — моя стара не раз казала мені про це,— отож і пускав у хід ту посмішку або язик, а коли й його бувало замало, вдавався до погляду. Щоразу це проти мене ж і оберталося, та я на те не зважав і вдавав, що мені начхати. Чесно кажучи, все було навпаки.. Мені завжди ставало прикро, що я ще таке дурне, недосвідчене щеня, яке нічого не досягло, і світла мрія моєї матері перетворилася на чорну хмару, яка заступила їй світ.

Коли я й бував десь досвідченим, то хіба що вдома. Моя стара не могла вийти заміж за Гаррі, бо ніхто з нас не знав, куди дівся мій батько. Її гризло сумління, і я грав на цьому. При першій-ліпшій нагоді шпигав її. Мені здавалося, що я стою горою за мого старого, та то просто сміх. Старий був для мене пустим місцем, і, згадуючи про нього, я тільки сердився. Ні, за всім цим стояв я сам. Я з великої літери.

А вона все терпіла і навіть принизилась заради мене й вирішила помиритися з дядьком Джорджем. Старе патякало Джордж, що аж лопався од бундючності, надто полюбляв когось повчати. Для неї, з її натурою, це була справжня жертва. Вона зайшла, скидаючи рукавички, готова до бою, цілком поділяючи мою ненависть до того типа.

— Я знаю, що ти казатимеш і чого він зажадає од мене. Добре все знаю. Та ця твоя біганина з однієї роботи на іншу в мене ось де сидить. Годі! Отож ходім зі мною, а гонор свій запхни до кишені.

— Я влаштую його до себе на фабрику,— сказав Гаррі.

— А що вона йому дасть, та фабрика?!

— Заробить не менше й нікому кланятись не доведеться.

— Ет ще мені — сардини! А ти знаєш, ким він буде, якщо триматиметься за дядька Джорджа? Комунальним інженером!

— Гаразд, роби як хочеш. Та коли б це був мій син, я б не дозволив...

— Але ж він тобі не син, то краще помовч,— відрубала мати.

...Той турецький паша наминав свою вечерю і їв очима танцівниць на екрані телевізора.

— Сідайте,— звелів він.

— Сідайте-бо! — луною озвалася тітка Мері.

Квартира була умебльована з таким розрахунком, щоб приголомшувати своїм багатством: кухня, вона ж і їдальня, телевізор, радіола, пральна машина, електричний чайник, кухонна шафа, плита, холодильник. Крім того, стіл, чотири стільці та ще гарнітур із трьох речей, тут же відерце на вугілля і підставка для кочерги та камінних щипців. На стінах — два величезні дзеркала, на яких намальовані олені, що п’ють з озера воду; портрети батьків дядька Джорджа і кольорові фото його самого; на одному він з ланцюгом на шиї — символом влади мера, на другому — в робочій обстановці — подумати лишень! — стоїть усередині бетонної каналізаційної труби, з якою мені доведеться познайомитись, коли я буду під його протегуванням робити кар’єру.

— Прекрасна сьогодні погода,— сказала моя стара.

— Пс-ст! — засичала тітка Мері.— Він дивиться телевізор.

їй зайве було додавати, що до того ж він наминає кільканадцять фунтів смаженої картоплі, та півфунта свинини, та ще яєчню із двох яєць. По один бік від нього стояло масло, по другий — хліб, а посеред столу — велика банка з маринованою цибулею. Не відводячи очей від екрана,— одразу видно шанувальника мистецтва,— він щоразу наштрикав виделкою цибулину і додавав, як то кажуть, «до смаку».

Лише раз він невдоволено обізвавсь:

— Мері, ти погано підсмажила картоплю.

— Та я ж старалась, як завжди.

Він щось мугикнув. І більш ані слова, аж поки дівчатка не зникли з екрана. А коли йому хотілося чаю, то робив ось що,— коли це, звісно, вас цікавить: починав тарабанити ложечкою об блюдце, поки дружина не прибігала мов навіжена. Не дивно, що вона була така худюща й замучена. Нарешті він погладив себе по животі, ригнув і холодно глянув на мене.

— То ти прийшов...

Я й оком не моргнув, хоч бачив, що мою стару аж верне од нього.

— Прийшов, дядечку Джордже,— мовив я сумирно.

— Ну, коли в тебе вже всі дурощі вивітрилися з голови, то ми знайдемо спільну мову,— сказав він.— Шануйся, роби що звелять, бери з мене приклад, і тоді, може, ти чогось і досягнеш.