Сід Чаплін - День сардини

— Але ж ти весь чорний...

— Ну то й що? Хіба в неї не було теплої води?.. Шкода лише, що їм довелось виїхати. Все місто про неї гомоніло. Воно й не дивно. Талант!

Він підштовхував мене ліктем під бік.

— Не журися, хлопче. Ти ще своє надолужиш.

І завжди кінчав своєю улюбленою пригодою. Це було тоді, коли він ще тільки починав працювати і познайомився з одною удовичкою...

Згодом я пересвідчився, що все це правда. Одразу видно було, як деякі жінки дивилися на нас, а деякі жартували, що до нас краще не доторкатися, бо вугільник може принести щастя лише бездітним, хоч дев’ять із десятьох зомліли б, якби в цьому забобоні була хоч частка правди. У цих знуджених жінок були голодні очі, вони зачитувались так званими «Правдивими історіями» [2] Низькопробний англійський журнал. і мріяли зустріти отих красенів, що їх показують по телевізору.

— Не журися, хлопче. Ти ще своє надолужиш.

І він мав рацію.

Та ви не подумайте, що, розвозячи вугілля, ми тільки те й робили, що розважались балачками і веселими пригодами. То була каторжна праця, від якої боліли плечі, а що найгірше, я ніколи не мав спокою. Ви можете думати що завгодно, але ж навіть запеклий шахрай, і той не спатиме вночі, якщо кластиме щотижня собі до кишені два фунти нечесно зароблених грошей. І не лише тому, що це негарно, а тому, що рано чи пізно доведеться відповідати за все. Отож будьте певні, старий лис Робінсон давненько вже принюхувавсь і, нарешті, таки спіймав Чарлі на гарячому,

Я ненавидів Робінсона, а тієї п’ятниці ладен був гепнути його чим-небудь по голові та запхати в один із його власних мішків. І саме тому, що він був правий. Але ж хіба можна ладнати з напарником, не обкрадаючи хазяїна? Коли навіть тобі вистачає на цукерки, як добре мати в кишені вільні гроші — на пиво і на пластинки, що тобі подобаються, не циганячи сигарет і не плазуючи перед хазяїном, щоб він підкинув тобі в середу або в четвер якийсь там шилінг. То була чи не найнеприємніша розмова в моєму житті. Старий Робінсон, маленький і висохлий, як мумія, сердито блимав на мене очима з-під окулярів, і вони пекли моє обличчі вогнем навіть крізь товстий шар вугільного пилу, а по спині стікали патьоки холодного поту.

— Я міг би віддати вас обох під суд,— сказав він.

Я аж тремтів. Все в мені тріпотіло, мов листя під вітром, та я видушив із себе:

— Це ваше право, містере Робінсон.

— То ти признаєшся?

Я кивнув.

— Добре, хоч ти не опираєшся, як той злодюга.

Я уявив собі обличчя Чарлі, все у брудних патьоках — навіть важко було розібрати, чи то в нього піт, чи сльози.

— Він більше втрачає.

— Це так, адже в нього жінка й п’ятеро дітей. А ти вільний, як вітер. Чи, може, ні?

Старий чорт волів знати все до решти.

Я понурив голову і проказав:

— У мене мати.

— Он як,— сердито кинув він.— У тебе мати, а в нього п’ятеро дітей... А як по-твоєму, скільки ви в мене поцупили?

— Не у вас, а в клієнтів.

— Ні, не в клієнтів. Вони втратили гроші, а я — честь. її за гроші не купиш... Я все життя був її рабом. А ти ще хочеш, щоб я тобі подарував.

— Нічого я не прошу!

— Не просиш, он як... Ти б краще поглянув на себе в дзеркало.

Він мав рацію. Якби я знав, що, ставши перед ним на коліна, ще можу чимось зарадити, то не вагався б жодної миті. Навіть лизав би йому черевики. Та тепер це вже було непотрібно. Адже він вирішив усе ще до того, як я переступив поріг.

— Гаразд,— сказав він.— Я не стягну з тебе нічого, бо ти й за рік стільки не заробиш. Якби ти не був таким шмаркатим щеням, то я подав би на тебе в суд. А так не хочу, щоб мене потім мучила совість. Отож — геть звідси!

Я чимдуж кинувся до дверей, та він зупинив мене:.

— Кожному має хоч раз у житті поталанити. Вважай, що тобі поталанило. Та дякуй тій жінці, яка попередила мене. Якщо в тебе є хоч що-небудь у голові, ти повинен зрозуміти: вона тебе врятувала.

На моє щастя, у нашому місті не вимагають рекомендацій, беручи на роботу. Моя стара була як та чорна хмара, а Гаррі весь вечір сидів біля каміна, незворушно втупивши очі у вогонь. Це найгірше дошкуляло мені. Я навіть хотів, щоб він забрався геть, хоч цінував його повагу до мене.

Довелось мені ходити на біржу праці. Була люта зима, земля щоранку дубіла, а коли відпускав мороз або переставав іти сніг, дув скажений східний вітер, що аж дерева валив. Зрештою мені пощастило. Я дістав місце учня в пекарні. Та ще не в якій-небудь, а у величезній, першорядній, де, крім чоловіків, працювало ще п’ятдесят чи шістдесят дівчат, здебільшого в нічну зміну, перевертали в печах булки. Я був у всіх на побігеньках, літав од старезного ліфта, який і досі рухався з допомогою грубих мотузяк, до посудної, де вже чекала на мене ціла гора брудних форм для тістечок, ножів, підносів, бляшанок і ще казна-чого, а звідтіль, з лопатою — до печей, звідки струмувала пара й гаряче повітря. Або ж до самого ранку вигортав жужіль із піддувала, серед шаленого лементу цвіркунів та невпинного шастання мишей. Я ненавидів цю роботу. Ненавидів жінок і дівчат, особливо наймолодших. Наглядачки майже всі були літні й дуже суворі — за це їм і платили. Але їм вистачало клопоту з дівчатами, і мене вони не чіпали. Я для них був чимось на зразок цуценяти. Вони гукали: «Артуре!», як ото кличуть собаку: «Фідо!» Тільки не так лагідно. А дівчата дражнились. Я жив ніби серед змовників. Усі навколо шепталися й хихотіли. Іноді мені хотілося затягнути котрусь у комору й притиснути в темному кутку або на лантухах з борошном. Та вони були хитрі. А я теж не вмів тримати язика за зубами. Якось під час перерви вони всі разом оточили мене, мов зграя вовчиць і взялися дражнити: мовляв, я малий, нічого не розумію, а самі шепочуться, гигочуть, стріляють очима. Я терпів, аж поки не вибухнув, як вулкан. Лупцювати їх я не став, але дав зрозуміти, що мені на них начхати, бо я бачив ще й не таких. І хоч я не брехав, та даремно дав волю язикові.