Сід Чаплін - День сардини

— Чого?

Не будь сардиною. Завжди будь сам собою.

— Я хочу вибитися в люди.

— Як саме?

— Розбагатіти, водитися з босами, кататись у «ягуарі», мати власний плавальний басейн.

— Тобто бути такою самою сардиною — тільки в коробочці з плюшевою підкладкою.

— Краще вже бути першим серед сардин, аніж останнім.

— Я так і знав, що ти це скажеш. Та ти помиляєшся. Для мене консервна фабрика те саме, що й траулер: людина мусить їсти, щоб жити, а не жити, аби їсти. Ти вважаєш, що мене тягне на мілину? Аж ніяк. Я був і лишився сам собою.

— Ви жартівник!

— В такому разі ти щойно почув від мене найдотепніший жарт у світі.

— Як то?

— Поясниш — зіпсуєш жарт.

І більше ні слова.

З цього все й почалось. Мені тоді було всього-на-всього тринадцять, і я нічого не второпав. Я мріяв тоді лише про нові костюми та ще про «ягуара». Дівчата мене не цікавили: я вважав їх чимось на зразок рухомих меблів. З однією-двома я лазив у глинище або в якийсь порожній будинок, та вони мало що тямили в цих справах, а я — ще менше, отож і махнув на все те рукою. Так от, кажу вам, я нічого тоді не второпав. А якщо погано розповідаю, то не через слабку пам’ять. Вона у мене в порядку. Що влізе в голову, обов’язково вилізає назовні. Сміх, та й годі! Я піднявся на кілька східців,— їх тепер було вдвічі менше, бо настав приплив,— і обернувся.

— Скажи їй, що я тут,— напучував він мене.— А я вже мовчатиму про тебе.

— Гаразд,— погодився я.— Ви на мертвому якорі, і край.

— Авжеж,— кивнув він.

Чекаючи вдома на матір, я уявляв себе траулером, що вийшов у фіорд полювати на сардину, яка плаває собі в самотині, горда й незалежна,— а з вигляду це гарний чоловік за кермом «ягуара»... Не знав, що б його ще придумати, але мене раптом пойняв якийсь веселий шал. Я схопив приймач і ввімкнув на повну потужність, аж стіни задрижали. Все одно буду колись паном! Зловивши передачу для американських збройних сил, з задоволенням слухав Пі Ві Ханта. Він так розійшовся, що я навіть оглянув стіни: чи не тріснуло де. Під грім «Маршу святих» я накрив стіл і підсмажив оселедця. Коли вже доїдав свою половину з десятьма скибками хліба, з’явилася моя стара; вона прискіпалась до мене, що оселедець підгорів, а чай перестояв і став чорний, як шевська смола. Та бурчала вона недовго.

Після вечері стара помила посуд і вмилася сама — все це над тією ж таки кухонною раковиною, бо ванної кімнати у нас не було, а ванну, схожу на цинкову труну без віка, вагою з півтонни, ми тримали у дворі.

Скидаючи робочий одяг, стара наспівувала свою улюблену пісню:

Усі кругом щасливі,

Закохані, красиві,

А я з розбитим серцем

Скнію у нудьзі...

Співаючи, вона збивала гору піни, а я захоплено дивився на її гарні з блакитними жилками лікті, на білі плечі й думав: шкода, що в неї руки зашкарубли. Від простого мила й миття підлоги вони зробилися червоні й зморщились, наче личко в немовляти.

— Ідеш? — спитав я.

— Не твоє діло,— сказала вона.

— Знаю, тобі загорілося того придурка Квартиранта побачити.

— Ну що ж, можливо, прогуляюся й туди.

— Незабаром стемніє,— сказав я.— Там повно всілякого наброду; можуть скривдити дівчатко, навіть зойкнути не встигнеш.

— Я не дівчатко і зойкати не збираюсь,— засміялася вона.

І надягла плаття в яскраві квітки.

— Ти б краще вбралася, як балерина, щоб колінця було видно,— порадив я.

— Ти про що це?

— Ні про що,— сказав я.— Будь обережна коло Венеціанських сходів.

Вона взяла сумку.

— Сьогодні ж найдовший день у році, чи не так?.. Споночіє пізно. Крім того, я стала сильною на роботі, можу й у вухо зацідити.

— Ті типи здорові, мов бугаї... Тобі самій з ними не впоратись.

— Багато ти знаєш,— сказала вона.— І звідки все це в тобі береться?

— Та про це ж день у день пишуть в газетах.

— Не можна бути таким ревнивим. Умийся та лягай спати. І не сміти мені в кімнаті, чуєш?

— Дай мені шість пенсів, піду вип’ю з хлопцями кухоль пива.

— Нікуди ти не підеш. Уже пізно для хлопчика твого віку.

— А ти ж ідеш!

— Господи! — вигукнула вона.— Та ти ладен у кайдани мене закувати. Зовсім як ревнивий чоловік.

— Я піду з тобою.

— Ні, ти зостанешся вдома!

— Тоді дай шість пенсів!

Вона стояла біля дверей з сумкою через плече.

— Ти, я бачу, хочеш неодмінно піти зі мною. Очі твої завидющі! Гаразд, надягай куртку.

— Удвох легше битися, мамо,— сказав я, та вона навіть не обернулась.

Всю дорогу ми мало не бігли — я аж захекався. Вона все мовчала і розкрила рота лише тоді, коли ми проходили повз сторожа, що сидів над багаттям, попахкуючи люлькою, і був радий хоч якійсь розвазі.