Сід Чаплін - День сардини

Я глянув на матір. А вона зашарілася та й каже:

— Гляди ж, не забудь. Мабуть, піди прямо зі школи. Я дам тобі шість пенсів на шоколадку.

Вранці мені довелося нагадати їй про шоколадку. Вона дала мені гроші без жодного слова, і я зрозумів, що жити без нього їй несила. Мені навіть схотілося її вдарити. Та чого це я раптом приревнував? Стара вже давним-давно не цілувала мене. І річ не в тому, що я розчулився. У мене ж, крім неї, нікого на світі не було, а якщо в неї і було щось у минулому, вона ніколи про це не говорила. У неї теж, крім мене,— нікого. Отож, мабуть, звідси мої ревнощі. Двоє проти всього світу — це зрозуміло, а от троє — то вже сміх. Правда, іноді воно виходить якось само собою, і в цьому мені довелося згодом пересвідчитись.

— Чого ти втупився в мене? — спитала мати.

— Я?

— Таким поглядом убити можна... Ти знаєш, що я маю на думці.

— Просто спасу нема,— обурився я.— Завжди ти на мене сичиш. Вічно доскіпуєшся, про що я думаю, примушуєш робити замість себе всілякі неподобства...

— Які ще неподобства?

— Ет, мамо, сама знаєш,— відповів я.— Облиш прикидатися невинним дівчатком. Вигнала бідолаху Квартиранта, а тепер хочеш його повернути... Сохнеш ти за ним, ось що.

Я гадав, що зараз на мене знов полетить чайник. Вона вхопилась за нього обома руками, і я вже намірився одскочити. Та потім помітив, що вона просто притримала чайник, щоб він не впав.

— А коли й так! — сказала вона.— Адже він і тобі до душі, правда? Вас з ним водою не розіллєш. Він славний чолов’яга, хоч і любить теревенити, що аж вуха болять.

— Звичайно, до душі,— підтвердив я.

— Ось бачиш,— сказала вона.— Ти й сам це визнаєш. При всіх своїх вадах, він сумирний і лагідний.

— Ще й який сумирний!

— Чого ж ти сперечаєшся?

— Це ти сперечаєшся. А я сказав лише, що ти сохнеш за ним, це факт.

— А тобі хіба не все одно?

— Я в чужі справи не втручаюся.

— Ну, то й годі вже про це. Я просто хотіла знати, що ти думаєш.

— Час би тобі вже дечого навчитися,— відказав я і знову намірився одскочити. Та мати не рухалась, і я заспокоївся. Голова її раптом похилилася на чайник. Я зрозумів, що вона плаче. їй було важко, але й мені не легше. Господи! Як мені було гидко.

Я, звісно, і не подумав би стежити за Квартирантом. Адже після школи у животі в мене завжди бурчало, а тих шість пенсів я поставив проти сімох на конячину, яка в той час мирно хропіла собі в стійлі. Буллок, шкільний букмекер, ніколи ще стільки не загрібав, як того ранку, але тішився він недовго. Через кілька днів один хлопчина, що працював на Буллока, полаявся з ним і все виказав: ми застукали Буллока у вбиральні, добре натовкли йому шию й забрали всю виручку за день — десять шилінгів сріблом та мідяками, загорнуті в носовичок. Та це між іншим. Я хочу сказати, що, незважаючи на голод, пам’ятав її сльози й пішов розшукувати Квартиранта.

Від школи до порту, де він працював, не ходив трамвай, а автобусом треба було їхати з пересадкою, отож, хоч це десь аж у чорта в зубах, я вирішив дибати пішки. На моє щастя, якась довірлива стара розіклала студити на підвіконні свіжоспечені булочки, і я хутенько одну з них ум’яв; мені полегшало і навіть схотілося вернутись подякувати тій старій. Добрячу страву не навчишся цінувати доти, доки сам не посидиш без гарячої їжі, як ото було з нами, коли у нас зіпсувалась електрична плита. А в тієї старої просто-таки золоті руки. її булочки можна їсти навіть без масла, а коли б їх ще й маслом помастити, то й сам шеф-кухар лусне із заздрощів.

У мене перестало грати в животі, і я попростував бадьоріше. Від школи до фабрики добра миля, і вам кожен скаже, якщо він тільки не сліпий, що для прогулянок те місце аж ніяк не підходяще. Старий Пустобрех, наш директор, каже, ніби це залишки якогось стародавнього поселення. Ну, та біс із ним. Таких кварталів я ніде більше не бачив — самі квадрати й трикутники, декотрі в землю повростали, а посередині щось наче циркова арена. Вряди-годи сюди приходять якісь ледве живі роботяги, здеруть покрівлю з одного-двох будинків, і по всьому, а далі покурюють собі або посьорбують чайок, а бульдозер стоїть. Ось чому тут, куди не глянь, пустирі, деякі завбільшки з футбольне поле, ніби навмисне пристосовані, щоб звалювати на них старі ліжка, дивани, дитячі коляски, тази, відра для сміття, консервні бляшанки, а часом і трупи. Так-так, і трупи. Деякі з цих пустирів можна пройти лише по сміттю, зовсім не торкаючись ногами землі. Мені це навіть подобається: без сміття й руїн тут було б незатишно. А далі — знову порожні будинки, декотрі напівзруйновані й схожі на кістяки. Як тільки вибереться з будинку останній мешканець, розпочинається гра. Щойно посутеніє — збігаються люди і тягнуть звідти той засклені двері, той десятків зо два цілих шибок — кращого матеріалу для теплиць годі й шукати. Чистий жах: скрегочуть пили, стукотять молотки, дзенькають сокири, горять смолоскипи, люди тягнуть на спинах усяку всячину, аж іноді здається, що то никають у темряві викрадачі трупів, раз по раз тягнучи на собі труну. Ось який у нас район.' А далі — парк: брудне пустище, лише подекуди стовбичать гойдалки. Пройдеш його на південь, гулькнеш під віадук, потім під міст, і знову перед тобою річка, яка витікає з-під шістнадцяти мільйонів тонн бруду. Це «нічия земля». Тут є кілька будинків, де живуть мідники, вуличні торговці, лахмітники і всяка потолоч. Є два газові ліхтарі. А що відбувається вночі на схилах горбів, геть поритих ямами, де колись копали глину для фабрики,— це непроникна таємниця.