Сід Чаплін - День сардини

Те кошеня було зовсім як людина. Бувало, втупиться очима в каструлю, що в ній Квартирант варив конину, і час від часу заводить серенаду чи то Квартирантові, чи каструлі, а може, їм обом...

Справді, воно було точнісінько наче людина. Знало, що Квартирант його любить, і шанувалося в його кімнаті. Зате що виробляло в інших! Квартирант тільки те й робив, що підтирав за ним. Одначе встигнути за кошеням було годі.

Зрештою моя стара заявила, що їй обридло бути дармовою прибиральницею, і Квартирант одніс кошеня, узявши мішок і стару іржаву праску.

— Куди ти подів його? — запитала вона, коли Квартирант повернувся. Він був добряче напідпитку.

— А тобі що?

— Віддав комусь?

— З мосту та в воду...

— Брешеш, гаспиде!

— Ніколи не бачив стільки бульбашок...

— Кинув його в ту ковбаню?.. Та що це ти варнякаєш?

— Чути було, як воно булькало... Я мало не заплакав...

— Де ж твоя совість? Виходив, вигодував, а потім — у воду. Серця в тебе нема, гицелю!

— А що ж я мав робити?

— Та вже ж не топити! Добрі люди з охотою взяли б його.

— Такі, як ти? Діждеш од вас ласки, аж зігнешся!

— Зате у тебе її через вінця!

— Він, бідолаха, був тут зайвий. Зате помер легкою смертю, навіть нічого не відчув.

— Хай тебе бог боронить від такої смерті! — сказала стара, надягаючи пальто.

— Куди це ти?

— Пройдуся трохи, щоб заспокоїтись.

— Купи риби з картопляною соломкою, я їсти хочу.

— На тому світі наїсися! — огризнулась вона й з серцем грюкнула дверима.

Як тільки вона пішла, я напосівся на Квартиранта.

— Не турбуйся,— сказав він.— Я віддав його фабричному сторожеві і навіть гроші за нього взяв. їхню кішку переїхав ваговоз із броварні... Ті броварі двічі вигадали, переїхавши її.— І, подумавши трохи, додав: — От сміхота, якщо вона була матір’ю нашого розбишаки!

— Скільки ж вам за нього дали?

— Десять шилінгів. Проте я буду страшенно сумувати за кицькою.

— Ви ж казали, що це кіт?

Він підморгнув.

— Я хотів діждатися кошенят. Ото був би сюрприз для твоєї матері!

Стара не розмовляла з Квартирантом кілька днів; лише коли я розповів їй, що він продав кошеня, вона відновила з ним дипломатичні стосунки, давши перед тим доброго прочухана.

— Єдина втіха для мене, що я тоді не купила тобі риби з картопляною соломкою,— сказала вона під кінець.

— У мене теж є своя втіха,— озвався він.— Приємно згадувати, як тебе розібрало, коли я розповів про бульбашки.

Проте він справді сумував за кошеням.

Якось уранці моя стара прибирала його постіль, а я снідав. Вона ввійшла, налила собі чаю, вимкнула радіо та й каже:

— У нас завелися мокриці.

— Мокриці? — здивувався я.

— Ось піди поглянь. У Квартирантовій кімнаті.

Я подивився. По всьому килиму блискотіли сріблясті сліди, але мокриць не було.

— Певно, розлізлися по шпарах,— сказав я і знову ввімкнув радіо.

— Я три місяці виводила бліх,— бідкалася мати.— І ось тепер мокриці... Та вимкни ти те радіо, час уже до школи!

— До чого тут радіо? Мокриць же не чути!

Це тривало днів зо три — кожного ранку нові сліди; моя стара викидала ліжко, закочувала килим, вистукувала стіни й штрикала шпилькою у всі щілини. Та якось Гаррі забув зачинити нижню шухляду свого стола, і мати знайшла там коробку з тирсою, а в ній два здоровенних равлики з червоними смугами на мушлях.

— От гаспид! — вигукнула вона.— Артуре, йди-но помилуйся!

Я пішов помилуватися. Вона хотіла відразу ж кинути равликів у плиту, та я умовив зберегти їх як речовий доказ — це ж був єдиний спосіб урятувати їм життя.

Гаррі й взнаки не дав, коли я його попередив. Лише гмукнув і сказав:

— їй же гірше буде, як я почну смалити самокрутки.

Я витріщив на нього очі.

— Зараз я мало курю, але ж мені тут дихати не дають, та ще й годують так, що вже нерви не витримують,— пояснив він.

Тут вбігла моя стара і затупотіла ногами.

— Я не дозволю паскудити свій найліпший килим!

— Цьому ми згодом зарадимо,— рішуче сказав він.

— Не згодом, а зараз же!

— Знову — з мосту та в воду?

— З мосту чи не з мосту, а щоб духу їхнього тут не було!

— Спокійно, мадам,— умовляв її Квартирант.— Вся біда в тому, що ви ніколи не хочете дослухати до кінця. Я ж вам кажу, що ми цьому зарадимо згодом.

— Яким чином?

— Я навчаю їх повзати одне за одним.

— Боже, а я, дурна, вуха розвісила! — вигукнула вона.— Чого ти там нишпориш?

— Шукаю мішок,— відповів він.

— Не клей дурня. Можеш узяти он ту коробку від тютюну.