Сід Чаплін - День сардини

Ще кроків п’ятсот понад берегом — і ви потрапляєте в устя річки, куди сягає морський приплив. Раніш сюди заходили кораблі, і скрізь позоставались рештки причалів. В коморах, де зсипали зерно, тепер товарні склади, а в прибережних будинках — контори та дрібні фабрики. Ця місцевість чомусь зветься Венеціанськими сходами.

До чого ж тут цікаво! Після шостої години вечора навкруги ні душі, можна спокійно забратися в будь-який склад, хоч звідтіля мало що потягнеш. Зате годі шукати кращого місця для бійок чи «молитовних зборів» — так ми говоримо, коли збираємось ватагою. Та до гавані я ще не дійшов, отож не турбуйтесь. Треба ще поминути водну станцію, перетнути берегове шосе, спуститися до пристані, а там знову руїни. Лише далі подекуди красуються нові будинки; подекуди склади під бляхою; подекуди житлові корпуси, хоч мешканців чомусь не видно. А онде смердючі й завжди повні люду пивнички, а за ними — громаддя з бетону й скла, з димарями, що густо димлять або похмуро стирчать у небо. Це в неділю.

Фабрика Гаррі біля самої пристані, тому я ледве дістався до причалу, маневруючи між паровозами й рухомими кранами, а далі таки відвів душу — із серцем плюнув у річку. Та ще й як хвацько — адже весь сенс у тому, щоб поцілити на чисту воду.

Через десять хвилин заспівали гудки, отож я чимдуж подався до фабричної брами й став стежити за робітниками, що виходили. Всі вони поспішали, навіть старі, але в ніс мені все одно бив чудесний запах сардин і салаки в томаті. Кожного з них так охрестили, але мені тоді ще й не снилось, що я теж колись стану сардиною і що від мене теж буде нести отим духом на цілу милю. Гаррі вийшов останній — цей старий тихохід завжди плентався в хвості, і на роботу, і з роботи. Той, хто хоч раз бачив, як Гаррі біжить, може вважати, що бачив чудо. Людину, яка ступає повільно й спроквола, напрочуд важко вистежити. Хіба вгадаєш, коли їй заманеться оглянутись, або спинитись погладити пса чи збити голівку кульбаби, хоч він і робив це на кожному кроці. Ту відстань, яку я пройшов за десять хвилин, він дибав хвилин двадцять та ще хвилин п’ять купував газету, бляшанку консервів і пучок салату.

Нарешті ми опинилися на шосе. Він перейшов на другий бік і поплентав у напрямку водної станції. Я трохи перечекав, дав йому відійти й посунув слідом. Та раптом він десь пропав. Я туди, я сюди, а Гаррі наче крізь землю провалився. У мене аж піт виступив на лобі.

Я кинувся стежкою навпростець, хоч і розумів, що це марно — так далеко він не міг відійти.

Та ось я згадав про човнярський клуб під Венеціанськими сходами.

В клубі його не було. Не було й за стосами дощок, ні на пустирі, де росла кульбаба й зніт, і в річці він зараз не міг купатися, бо саме настав одплив і там було жабі по коліна. Старі човники весело сновигали по чудовій темно-вишневій калюжі, накреняючись, вихляючи й підскакуючи. От би мені колись придбати власну яхту! Стояв би собі біля керма, хвацько заломивши кашкета, в светрі, шовковому кашне і бездоганно випрасованих штанях, а в роті — довжелезна люлька. Та ще, можливо, відпустив би бороду. А поки що я думав про те, що б мені збрехати моїй старій, адже вона нізащо не повірить коли я викладу їй усе, як на сповіді.

Та ви чули коли-небудь, щоб берег говорив?

— Ти що, шукаєш місця, друже?

Я шарахнувся вбік мов обпечений, а потім прикипів до місця.

Спіймався! Спіймався, як дурень! Цей бісів дресирувальник равликів ще біля фабрики помітив мене. І потім мало не падав зо сміху, дивлячись, як я бігаю туди-сюди, викрешую іскри з камінців, наче поштар-новачок, який не знає жодної вулиці, а прочитати вміє лише написи: «Чоловіча вбиральня» та ще «Пивничка». Я ладен був крізь землю провалитися. Проте з незалежним виглядом спустився східцями до річки.

Будьте певні, старий Гаррі вміє влаштовуватись. Катер чималий, і каюта, коли сидіти на підлозі, доволі-таки простора. В грубці весело потріскували дрова, на сковорідці сичали консерви, а чай був міцний, чорний-пречорний, аж хотілося туди влити молока. Згущеного, звичайно. У мене аж слина покотилась. Гаррі запропонував мені перекусити і сам наминав за обидві щоки — він любісінько вмів розмовляти і з повним ротом.

— Як справи?

— Гаразд.

— А як там Пег?

— Теж гаразд.

Потім настала моя черга питати.

— А як равлики?

— Не могли звикнути до моря. Перестали їсти салат, геть охляли, не витикалися більше з мушлів, і я випустив їх на волю.

— Навіщо ж онде салат?

— А може, вони колись завітають до мене в гості.