Сід Чаплін - День сардини

— Слухай-но, Пег. Я прив’язався до цих двох равликів. Дозволь мені їх тримати у дворі.— Побачивши, що мати хитає головою, він провадив далі: — Я такий самотній. За три фунти на тиждень мене тут годують і дають чисту постіль. Але у мене немає друзів. А ці равлики — мої справжні друзі. Я думаю про них навіть під час роботи. Так приємно випускати їх щоранку, годувати салатом, дивитись, як вони снідають або гуляють — вони ж такі до всього цікаві! Одкривати коробку вечорами, бачити, як вони виставляють свої ріжки і знову ховають, ніби маленькі перископи. Вони висувають їх, коли впізнають одне одного. Так, справжні друзії Що ж тут поганого?

— Господи! І чому стеля не впала мені на голову, коли я пустила тебе сюди! — не вгавала мати.— Спершу якесь шолудиве кошеня, тепер ці равлики... А далі, мабуть, гадюк заведеш.

— Дозволь мені залишити равликів, і я не заведу гадюк. Клянусь перед богом, щоб я пропав! Тільки не віднімай у мене друзів.

— Негайно викинь їх під три чорти! — вже криком кричала стара. Губи у неї аж побіліли.

— Гаразд,— сказав він.— Ти, Пег, не схожа на жінку. У тебе кам’яне серце.

Він пішов до своєї кімнати, яка, до речі, була колись нашою вітальнею, і повернувся з коробкою в руці.

— Що ти надумав?

— Не твоє діло.

— Верховодити хочеш,— сказала вона.— Над усім домом. І наді мною теж.

— Замовч, тут же хлопець.

— Сам замовч! Ти мене зовсім замучив своїми дурощами й теревенями. А тільки-но я поступлюсь, як ти доб’єшся свого. Ось чого тобі треба.

— А хіба я коли що вчинив не так? — спитав він.— Ну, скажи.

— Оце мене й турбує.

— Було таке, щоб я поліз куди не слід або дав волю рукам?

— Та ні. Цього не було, проте оці твої невинні очі...

— З ними сам чорт собі ради не дасть,— сказав Квартирант і рушив до чорного ходу.— 3 усім іншим я ще якось справляюсь, а на очі, мабуть, доведеться надягти шори, тоді я з часом зовсім осліпну; це вже напевне. Язик мужчини може брехати, а от очі — ні.

— Одійди від гріха! — мати навіть почервоніла.

— Можна мені залишити равликів?

— Я вже сказала, що з ними зробити.— Вона знову стулила губи.

Тоді він поскладав речі в свою моряцьку скриньку і, похитуючись, рушив до дверей. Скриньку ніс на плечі, а коробку із своїми друзями почепив за мотузку на мізинець. Я хотів був пособити, та він не дозволив.

— Це стосується лише мене й твоєї матері,— пояснив Квартирант.

— Хай собі йде,— сказала моя стара.— Хіба не бачиш, він просто грає на наших нервах. Не бійся, вернеться, як тільки перестануть давати пиво в борг.

Та він не повернувся ні першої, ні другої ночі.

— Чого він домагається? — все бурмотіла моя стара. Я бачив, що вона засмучена. Та в той час ми саме нишпорили по чужих автомобілях, і я приходив додому пізно. Вона влаштовувала мені страшні скандали, а коли б знала правду, то, певно, вбила б.

— Ти приходиш додому тільки ночувати, а я для тебе всього-на-всього прислуга,— повторювала вона щоразу.

Я стримувавсь як міг.

— Хочеш примусити мене стирчати тут без діла? — сказав одного разу.— Мене скоро в армію заберуть, може, доведеться воювати з китайцями або росіянами, а може, оженюсь. Молодим буваєш раз у житті.

— Чого ж тобі треба? — скипіла вона. Віятися хтозна де до ранку, а я щоб сиділа тут сама!

— Не треба було викидати кошеня,— відрубав я.

— Помовч!

— Я діло кажу. Не чіпала б його, і твій любчик зостався б при тобі.

Оце тоді вона й запустила в мене чайником. Довелось їхати до поліклініки, і там мені наклали аж шість швів. Залишився рубець. Після того хлопці в Старому місті й почали прозивати мене Красунчиком. Ну, а мати, звісно, плакала й каялась. Навіть упрохала батька Мишеняти Хоула одвезти мене в поліклініку на своєму старому таксі, а сама дожидала біля входу. І на вечерю зготувала рубець. Сама вона його терпіти не може, особливо в тісті, але цього разу усміхалась і мовчала. А перед сном сказала:

— Пішов би ти завтра до його фабрики. Тільки, боронь боже, щоб він тебе побачив! Розвідай, де він тепер живе. Мені, звичайно, начхати, але не хотілося б, щоб він потрапив до отих повій із Шеллі-стріт.

Шеллі-стріт — це вулиця дешевеньких пансіонів. Там у найпристойніших будинках прислужують чоловіки, а в гірших і дівчатка є, за сумісництвом. Мою стару бентежили не брудні ліжка і не всіляка там шантрапа, а саме повії. Я одразу збагнув це, коли вона попрохала вистежити Гаррі. Вона завжди ревнувала його. Але тут уже було не до жартів, і коли раніше я, бувало, й підсміювався над нею, то тепер навпаки.