Сід Чаплін - День сардини

Хіба ж то приємно — бачити ледь помітну дірочку, крізь яку тебе просіяно? Гаразд, тоді, мабуть, лишається одне — наполегливо прагнути свого! Але хто ж тут кого обманює? Коли навчаєшся хвацько закидати на плечі мішок, а висипавши вугілля, зненацька підкинути докупи порожній, поки хазяйка звіряє рахунок,— це невелика перемога. Отож виходу нема. Ти гній, покидьок — освічений, звичайно, вмієш рахувати, послиниш олівця, підведеш риску, накинеш пуд чи два. Проте ти покидьок. І це головне. В наш час немає справжніх діамантів, лиш саме одшліфоване лайно.

Я працював з водієм на ім’я Чарлі, який полюбляв найдешевше пиво в нашому місті, а може, й у цілому світі. Він єдиний серед моїх знайомих мав хист до телепатії. Досить було комусь натякнути, що десь там зовсім старий, глухий і сліпий швейцар стоїть на шляху до дешевого пива, як він миттю був там. І тільки-но в котрусь із пивничок на віддалі десяти миль завезуть бочкове пиво по шість пенсів за пінту, він уже там і стукає в двері, навіть випереджаючи тих, що живуть по сусідству. Він клявся пивницями, визначав за ними дорогу, жив заради них і завжди боявся спізнитись до відкриття, як добрий католик боїться гріха. У нього була дружина й п’ятеро дітей, хоч дома він цим не займався. Самі подумайте, хіба ж то кохання: пірнув у постіль, раз-два — і вже хропе.

Щоб мати на випивку, він тільки й думав, як би кого обдурити. Мені це не подобалось — адже старий Робінсон був стріляний горобець і добре знав свою справу, хоч іноді й попускав віжки. Мене лякала невситимість Чарлі. Ми повертали так рвучко, що ваговоз мало не перевертавсь, і скидали вугілля, немов у кінобойовику, щоб Чарлі потім міг спокійнісінько дудлити своє пиво. Я тоді був трохи зависокий як на свій вік, вугільний пил добре маскував мої риси, і мене скрізь пускали. Таким чином, я теж приохотився до пива. Правда, ковтати його було не зовсім приємно, зате потім ставало хороше. Цілий день тягаєш мішки нагору, і в горлі дере, а вихилиш пінту-дві — тоді ти кум королю аж до самого вечора. Узимку кожна пивна обіцяє тобі раювання, адже там ліки від холоду й ломоти в крижах, від болю зламаних нігтів і зашпорів у ногах.

Так згодом ми зовсім заплутались у темних справах, як ті молочники або бакалійники, збирачі внесків чи страхові агенти. Пиво текло за рахунок жінок. І які ж бо всі вони були різні!

Довготелесі й опецькуваті, гладкі й худі, і всі на диво злющі — рідко котра була задоволена життям і тим, що лишалось після всіляких клубів і спортивних змагань, які відвідував її чоловік. Така дружина була самотньою зіркою на чорному небі. Більшість із них ощадили кожне пенні чи то в гуртожитках, чи в окремих будиночках на дві сім’ї. Але у всякому ділі можна схитрувати. Ти з нею жартуєш і говориш лестощі, а Чарлі тим часом спритно підкине докупи зайвий мішок.

Коли вірити Чарлі, то можна було вигадувати й на іншому. Є жінки, казав він, які, щоб не платити, ладні задерти спідницю — і квит! «Але ж ти весь чорний!» — гукав я крізь торохтіння мотора. Та він лише посміхався, виблискуючи зубами й облизуючи язиком рожеві ґуби. Іноді, зробивши ходку, ми ставили машину десь під деревом і теревенили про знайомих жінок. Ось, скажімо, Поллі, дружина п’яниці й любителя гольфа, яка й сама не від того, щоб перехилити чарчину; двері в неї завжди відчинені для мийника вікон, молочника або вугільника. Першим спіймався їй на гачок чорнявий здоровило з довгими баками та нерозлучною драбинкою в руках — на вулиці був тоді собачий холод, а з неба сипав лапатий сніг. «Вимийте вікна у спальні зсередини,— загадала вона,— так вам буде зручніше». О другій годині, клята, була ще в халаті, алё невдовзі скинула й халат. Зайшовши до спальні, той хлопець від несподіванки впустив клоччя і відро, побачивши руду красуню, що стояла на стільці біля шафи й ніяк не могла висунути горішню шухляду. «Ой, не впав би часом стілець,— сказала вона, озирнувшись,— потримайте мене». Біла сорочка метлялась від її рухів, каблук підвернувся, і Поллі впала йому в обійми. Потім багато разів, розповідав Чарлі, вона не відпускала його так довго, що бідолаха тікав од неї, мов од чуми, навіть забуваючи взяти плату за миття,— її він отримував іншим разом.

— Та не може бути! — вигукував я, кліпаючи очима й ледве повертаючи спраглим язиком.— Усе це вигадки! Він просто тебе морочив...

— Аж ніяк! — твердив Чарлі.— Цей кокні всім про те розпатякав, і потім багато хто зголошувався випити з нею чашечку чаю, а вона, клята, робила все, щоб їх охмурити.— Він глибоко зітхнув.— 3 нею важче відбути, ніж одпрацювати цілий день. Можливо, тим-то її чоловік і перекинувся на гольф... Дня не міг без цього прожити.