Сід Чаплін - День сардини

— Хліб з маслом.

— Це нікуди не годиться. Заходь, поснідаєте як слід.

Той Носач, певно, за все своє життя так не снідав.

Він звик до всіляких пригод, а до того ж був страшенний ненажера, отож анітрохи й не збентеживсь. Коли вона нас, нарешті, відпустила, було вже пів на сьому, та не встигли ми завернути за ріг, як я знову почув її голос.

Виявляється, я забув плавки і рушник.

— Оце такий ти спортсмен? — сказала вона.— І він теж?

— Що «теж»?

— Ну, без плавок, як оце ти.

Я не розгубився і збрехав, що Носач надягнув їх під труси, а витиратиметься моїм рушником. Тепер мені було байдуже, повірить вона чи ні, все одно голуби вже ляснули.

Я наздогнав Носача лютий, мов пес.

— От навіжена! — сказав.— Пропало діло. Що тепер робитимем?

— Давай мерщій,— сказав він і, трохи помовчавши, додав: — А вона молодець!

— Хто?

— Твоя стара,— пояснив він, плескаючи себе по животі.

Я пустив це повз вуха і сказав:

— Чого тепер пхатися туди? О сьомій починають роботу на будівництві.

— Все одно ходім.

І я пішов — треба ж було якось згаяти час. Так от: приходимо ми на майданчик, а там на нас уже чекають шестеро голубів. Виявляється, Носач іще звечора насипав зерна і помастив землю отим своїм клеєм. Я стояв, не знаючи, що робити, а він миттю поскручував їм голови. Мені залишалося тільки нести свою пайку під сорочкою. Чудно було відчувати їх на тілі: дзьоби й пазури дряпали шкіру,— а десь же ще на світанку ці птахи літали собі, нічого не відаючи. Я почував себе дурнем і живорізом, бо зрештою, мені припала всього-на-всього роль носія. Ми спіймали навіть більше, ніж належало, проте без моєї участі. І мені було гидко на душі.

Полювання тривало цілий тиждень. Ситі, довірливі, певні людської зичливості, голуби попадалися в сільця, заплутувались у тенетах, їх розстрілювали впритул.

А вцілілих наче хтось підмінив. Любителі голубів раптом помітили, що птахи бояться не лише їх, а навіть статуй. Зате наш бенкет удався на славу. Вмостилися ми під навісом старої ливарні в ярузі. Багаття розклали під сталевою сіткою, яку поцупили з будівництва. Деревного вугілля у нас не було, та ми назбирали сухих дровеняк, дали їм добре прогоріти, а тоді вже взялися смажити голубів. Глянули б ви на наших хлопців, коли перші два птахи зашкварчали на жару! Кілька чоловік сиділо над багаттям, ворушачи дрова, а решта патрала птахів. Найвідчайдушніші різались у карти. Жар од багаття пашів, наче в кухні. Певно, ніколи ще в тій старій ливарні не було так весело. А голубенята тим часом аж співали на вогні. Сало стікало крізь густу сітку, і навкруги линули райські пахощі. Ото краса!

А коли я став перевертати голубів, навіть картярі кинули свою гру — такий аромат пішов від багаття. Всі стояли довкола і нюхали. І, правду кажучи, той дух був куди смачніший за голубине м’ясо.

А потім Носач притягнув цілий ящик пива. У таких випадках не питають, що і звідки. Нікого це не обходило. Може, той ящик упав з візка, а може, сам утік із броварні чи, може, його купив у крамниці якийсь добрий дядечко і вирішив пригостити ватагу молодих трударів. Яка різниця? Бенкет вийшов на славу, хоч ми й забули взяти з собою солі.

Коли б не пиво, то був би найліпший день у моєму житті. А через пиво вийшла історія. Його купили не криючись, цілим ящиком, і це видало нас.

Носач передав крадену сумку своєму братові — я вже про нього згадував — і попрохав купити ящик пива.

Продавець, як видно, запідозрив, що гроші крадені, і полісмени звалилися Кребові на голову, мов тонна цегли.

Креб, ясна річ, хотів покрити брата, але лягаві притиснули його. Вони знали більше за нього і схопили зненацька, коли брат уже не міг допомогти. Таким чином, Носач попав до них, і вся історія з бенкетом випливла на світ. Виявляється, Носач по дорозі до нас запримітив машину з відчиненими дверцятами і вкрав звідти жіночу сумочку, а то була машина легковажної дружини багатющого судовласника — не питайте, що вона робила на Шеллі-стріт, може, з нудьги розносила юшку в забігайлівці.

Там було дванадцять фунтів грішми і ціла купа коштовних дрібничок. Носач потрапив у виправну школу, і його мало не запроторили в Борстал [5] Виправна колонія для підлітків . А через рік він знову з’явився на «Звалищі» й розгулював з таким виглядом, неначе подолав Еверест.

Старий Керрезерс-Сміт виступив з цього приводу на шкільних зборах і прямо з кафедри заявив:

— Тобі пофортунило, Керрон. Гляди ж, щоб наука пішла тобі на користь.